Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

— Аню.

Голос Тараса прозвучав тихо і невпевнено. Хлопець напівлежав на ліжку, вкритий горою ковдр, а я сиділа на стільці неподалік від виходу з підземної кімнатки, де він перебував уже доволі тривалий час.

— Я маю так багато розповісти тобі, що й не знаю, з чого почати, — зізналась я.

— Можливо, з того, чому всі довкола розмовляють мовою, якої я не розумію? Чи розповіси, що це за місце? Я взагалі живий ще?

— Живий. І я жива, — мовила я і почала оповідь. Про усе: Трояндовий пагорб, Павутиння, Циркуту. Про те, хто я. Про те, що не цілком розумію, чому саме йому, Тарасові, пощастило опинитись тут. Розповіла про дарвенхардців. Хоча і змовчала про те, що пообіцяла Всевладові. Просто так, наразі. Я говорила і говорила, неначе на сповіді. Відчувала втому та неспокій від власних слів, але що довше тривав мій монолог, то менш незначними вони видавались. Тарас був частинкою мого світу, того, де я народилася, він не геть чужа мені людина, він знає мене такою, якою я була раніше. Від того, що ще хтось виявився посвячений в історію з переміщенням між світами і моїм новим Даром, ставало трішечки легше на серці. Трішечки — але краще, ніж нічого.

Тарас виглядав приголомшеним, але принаймні не кричав, що не вірить, як, може, зробила б я.

— Я коли був малим, то хотів, звісно, пожити в світі, що нагадував би реальність Гаррі Поттера. Або «Хронік Нарнії». Але якби знав, що так буде, ставився б до бажань обережніше, — мовив хлопець, коли я замовкла. — Бо почуваюсь трохи дивно і, якщо чесно, тупо від того, що не розумію патрійської, чи якою тут мовою говорять. А ще мені взагалі якось паскудно.

— Бо ти перехворів. Усе налагодиться. В будь-якому випадку, нам треба завтра вирушати, тому що Ханна та Всевлад навряд чи чекатимуть вічно. Я поверну тебе додому, — мовила я заспокійливо. — Тут такі розкішні купальні, ти й не уявляєш! Вода б’є з-під землі і наповнює басейни. Гадаю, це те, що допоможе тобі прийти до тями.

— Знаєш, я б, може, і не повірив тобі, або намагався б не повірити, бо так простіше. Та те, як ти зникла з нашого світу... можна вважати моральною підготовкою.

Я мимоволі нахилилась вперед.

— А як я зникла? Мене вдарило блискавкою — це я пам’ятаю.

— Так. І розряд був такий, що на кілька годин знеструмив усю Західну Україну.

Я завмерла з відкритим ротом.

— Це було препаскудно. Повибивало фази в усіх будинках. Добре, що лікарні мають свої автономні генератори. У Львові і в передмісті взагалі скрізь лампи повибухали — в будинках, магазинах, вуличних ліхтарях. Люди налякались, трохи попанікували... але зрештою все обійшлося. Вчені сказали, що завинила саме та блискавка. Вона... вона втрапила не лише в тебе. Це був наче вогняний стовп, що охопив усю вулицю, потягнувшись до ліній електропередач, електротехніки, автомобілів... До міста немовби приставили велетенський дефібрилятор. Дивно, та нікого з людей не убило. Їх мовби оминало. Проте ми гадали, що тебе... — Тарас запнувся.

— Ви думали, що я згоріла, — мовила я тихо. Хлопець кивнув.

На якусь мить запала тиша. Я дивилась на чорну лисичку, що наче визирала з-під розв’язаного коміра його сорочки.

— Звідки ви тоді дізнались, що я там була? Хтось впізнав мене, коли я йшла, чи як?

Тарас похитав головою.

— Артур. Він шукав тебе, Аню. Спочатку думав, що ти довго не повертаєшся, бо не можеш в загальному хаосі дістатись додому. А потім, коли виявилось, що ти зникла... Ти не уявляєш, що він робив, яких людей задіяв. Здається, вони розпитували і перевіряли геть усіх, хто тебе знає. Знаєш, до мене прийшов він сам... одразу ж. Я помилявся щодо нього. Завше думав, що Артур багатий і розпещений грішми, і вважає тебе просто своєю власністю... та він не може без тебе жити.

Я зірвалась зі стільця і відвернулась від Тараса, відчуваючи, як шумить у вухах від страхітливого серцебиття. Воно наче хотіло пробити груди, щоб повернутись до іншого серця, яке так кохало... не в цьому світі. Або ж сподівалось просто розірватися.

— Потім дізнався твій батько... І разом вони б звернули гори. Та тут хтось виклав в мережу відео...

Я обернулась.

— Яке відео?

— Більшість техніки вирубало від перенавантаження. Але відеореєстратор в одній з автівок, що саме їхали вулицею, не просто зберігся, а й відзняв, як ти бігла вулицею, а тоді опинилась просто в центрі світлового пекла. Мить — і ти просто зникла. Відео було настільки чітким, що... його побачив увесь світ, Аню. Всі вирішили, що ти загинула.

Я відчула, як щоками покотились сльози.

— Як моя сім’я?

— Жахливо. Батьки ж втратили доньку, а твій брат — сестру. Я... Аню, я не можу повірити в те, що ти жива. Досі не можу.