Читати книгу - "Таврований"

— Во! Правильно мислиш.

Семен Васильович вже захопився, не в змозі був себе зупинити. Хоча розумів, що скинув на голову Барановського достатньо інформації. Навряд чи той її переварить з першої подачі. Сказав після деякого мовчання:

— Не можна забувати про дозвілля та побут червоноармійців. Про повноцінне харчування. Суворов недарма казав, що шлях до серця солдата лежить через його шлунок.

— Поді ж ти. Про дозвілля і побут! Знову тебе заносить, замполіт. Яке дозвілля? Який побут? Фортецю будувати треба!

— Погодьтеся зі мною, що голодний, немитий, неголений, виснажений червоноармієць — поганий будівельник.

— Поді ж ти! Проти цього теж нічого не попреш. Ти і тут правий, замполіт.

— Потрібно не тільки військові об'єкти будувати, але і казарми, і медсанчастину, і школу, і їдальню, і магазин, і Будинок червоної армії і флоту.

— Треба. Розумію, що потрібно. Все це є в планах. Але в першу чергу фортецю треба будувати. А у нас ні людей, ні техніки, ні матеріалів.

— Проблем багато. Прориватимемося, — заспокоїв Петра Григоровича Руднєв, закурюючи.

Петро Григорович теж узяв з попільнички свою цигарку. Глибоко затягнувся:

— Що ми і робимо.

В коридорі Руднєва чекав його новий знайомий Туров.

— Про що домовився, комісар?

— На пилораму отримав добро, — посміхнувся Руднєв. — З сьогоднішнього дня займуся нею.

— Молодець! Скільки розмов по лісопилці, а обробляти деревину продовжуємо вручну.

— Мені відступати нікуди. Займуся сам і механіків притисну.

— Мої не повірять.

— Час покаже. З Петром Григоровичем про все переговорив. Про організацію побуту і дозвілля. Скрипить, впирається, але погоджується, — посміхнувся Руднєв.

— На жаль, старше покоління нас не завжди розуміє. Петро Григорович роботу вимагає. А чим живе червоноармієць, йому вникати ніколи.

— В тому й полягає моє завдання, як політичного працівника: перейнятися турботами особового складу. Не тільки лекції читати, яка в нас прекрасна влада, яка величезна країна. Ні. Будувати кришталеві палаци теж не вийде. Зробити для людей все, що можна в даних умовах. Ось це і є моя головна мета.

— Глибоко ти береш, комісар, — посміхнувся командир дивізіону.

— Інакше не вмію! — Відповів Руднєв.

— Дивись, не надірвися.

— Ми доведемо, що на самому краю землі можна нормально служити і жити.

Коли Семен Васильович повернувся пізно ввечері додому, його вже чекали дружина і син. Вони закінчували вішати фіранки в спальні. Без його участі встановили полуторне металеве ліжко. Заправили його. Помили, почистили приміщення.

У Радика в кімнаті теж порядок навели. Дружині і сину вдалося туди встановити ліжко, маленький саморобний столик і стілець. Біля ліжка розтягнули доріжку. На вікно повісили фіранки.

— Молодці! — Не втримався від похвали Семен Васильович. — Тепер приємно додому заходити.

Домна Данилівна зняла фартух, поправила спідницю, розв'язала косинку. Кілька разів струснула головою. Віялом розлетілося її чорне густе волосся і опустилося на круглі плечі.

— Подобається? — Блиснула темно-коричневими очима в бік чоловіка і посміхнулася так, що на щоках утворилися ямочки.

— Це треба відзначити, — обняв за плечі дружину комісар.

Він дістав великий коричневий чемодан. Порився в ньому й витягнув пачку китайського чаю і пакетик з цукерками «подушечка».

Радик відразу вихопив у батька цукерочку, кинув її в рот.

— Не поспішай! — Зупинила його мама. — Зараз приготую чаю.

Дружно всілися за столиком на кухні. Пили міцний ароматний напій.

— Як справи по службі? — Запитала дружина у чоловіка.

— Як завжди. Нормально. Розповів Барановському про деякі мої методи політичної роботи. Скрипить, впирається, але погоджується, — відповів Семен Васильович, попиваючи гарячий міцний чай в прикуску з «подушечками».

— З якою я жінкою сьогодні познайомилася! — Поспішила поділитися новиною Домна Данилівна. — С Валею Туровою. Вона з Ленінграда. Приїхала сюди на будівництво оборонних споруд. Тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

— А ми встигли з Туровим познайомитися.

— Нам завжди щастить на хороших людей, — додала задоволена жінка.

— А ти боялася, що ми тут пропадемо.

— Це мені спочатку так здалося.

— Не хвилюйтеся, мої рідні! Місця тут чудові. Люди зайняті потрібною для Батьківщини справою, — продовжував заспокоювати Семен Васильович домашніх.

— Я так зрозумів, що нудьгувати тут не доведеться, — перебив його Радик.

— Ти, як завжди, правий, — посміхнувся Семен Васильович.

Після паузи сказав:

— Знаєш, Ньома, у мене є прохання. Допоможіть нам, чоловікам, організувати побут в укріпрайоні.

— Ми теж з Валею про це думали…

— Во-во, разом з Валею. У вас вийде.

— Укріпрайон великий, про нього треба думати, та й сім’ю не забувати. Кажуть, тут коротке літо, студені зими, міцні морози. Вже зараз потрібно готуватися до холодів.

— Чи не зарано?

— Не рано, — блиснула темними очима Домна Данилівна.

Семен Васильович не зрозумів в чому справа, на що вона натякає.

— Візьму солдат. Напиляють і привезуть дрова. А поколемо з сином самі.

— На сина не розраховуй, він ще маленький.

— Нехай привчається до праці. Батько в чотирнадцять років вже працював у Петрограді. Сам на життя заробляв.

Радик вискочив з кімнати на вулицю. Йому не подобалося, коли старші його починали вчити.

— Не збагну, чому очицями підморгувала. Що трапилося? — Запитав у дружини Руднєв.

— Сталося, Сеня. У нас буде дитина.