Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Так, мабуть, не збігається. Нічого не збігається. Треба знайти тата й Джекі, не знаєте, де вони?

– Пішли комусь зателефонувати, – кажу я, роблячи крок до неї. – Аш, ти як?

Вона відступає на крок назад.

– Я… – Аш знизує плечима. – Побачимося.

– Це просто якийсь триндець, – тихо каже Лео. – Те, що з нею сталося, – це триндець. Цього не мало статися. Якби це була просто одна з чергових витівок Ней, це ніколи б не закінчилося отак. Щось сталося, закладаюся. Вона б не намагалася себе прикінчити.

– А що взагалі кажуть? – Я дивлюся на містера Сміта, щоб усе прояснити, щоб відокремити зерна від полови. Але він здається так само розгубленим, як і ми.

– Я не знаю. – Він знизує плечима. – Якби ж я знав. Я не говорив із поліцією, лише з батьками Ней, але, думаю, не можна виключати ймовірності, що вона намагалася…

– Ні. – Я хитаю головою. Це маячня.

– Ней боялася води, – каже Роуз. – Щоразу, коли в нас був урок плавання, вона казала, що в неї місячні, щоб не займатися. Якби все було настільки погано, ми б знали. Ми б урятували її.

– У мене була надія, що, коли її знайдуть, стане легше, – кажу я. – Але я не знаю, що робити.

Містер Сміт кладе мені руку на плече й нахиляється до мене.

– Я не знаю, що робити, – повторюю я, зустрічаючись із ним поглядом і не відводячи очей. Я хочу, щоб він сказав мені, що все буде гаразд. Якщо він так скаже, я повірю.

– Слухайте, я розумію, що вам усім складно, дійсно важко. Мабуть, час додому. Думаю, треба дати родині Наомі трохи простору й часу, щоб усвідомити, що сталося, а про вас нехай подбають ваші батьки.

– Я піду пішки, – одразу ж відказує Лео.

– Я теж.

Дивлюся на Роуз, яка, схиливши голову, повертається до містера Сміта.

– Сер, а з вами все буде гаразд?

– Зі мною? Ну звісно ж.

Його змучена посмішка підбадьорює.

– Ви ж чули, лікарка сказала, що вона борець і все буде добре, от побачите.

Ми йдемо, а він лишається там. Дивиться крізь жалюзі у вікно її палати.

Річ у тім, що містер Сміт не просто хороший учитель – він єдиний дорослий у моєму житті, який ніколи мене не підводив. І багато дітей Темзької школи ставляться до нього так само. Він ніколи нам не бреше, ніколи не верзе маячні, він ставиться до нас як до людей, а не як до худоби. Він із тих учителів, з якими можна поговорити про будь-що, і він вислухає і намагатиметься допомогти. Він допоміг мені, коли вдома все пішло шкереберть. Він допоміг мені зрозуміти, що нормально бути тим, ким я є, що я – це я, а мої батьки – це мої батьки. Він хороша людина, добра.

– Її батьки ще не повернулися, – кажу я. – Ми не можемо піти, поки їх нема.

– Ідіть, – каже він. – Я побуду тут, поки вони не прийдуть.

Роуз киває і дає мені руку. Другою рукою вона бере під лікоть Лео й веде нас до ліфта.

– Усе це якась хрінь, – каже Роуз, коли двері ліфта засуваються. – Тож нам теж треба нахрінячитися.

– Увага! – Містеру Сміту доводиться кричати, щоб його було чутно в класі. Це наш перший день у школі після шкільних канікул, і більшості дітей є чим поділитися.

Хто з ким зустрічався, хто з ким як вчинив, хто ким займався.

Публіка зібралася в кутку довкола Роуз, що сиділа на столі, – ми тоді ще не спілкувалися, і вона була для мене міфічною приголомшливою істотою, на яку можна було дивитися лише з відстані. Принаймні півкласу дивилися на неї, а не на Сміта, прикуті до місця її історіями, доповненими виразною жестикуляцією.

Не дивилися на неї тільки я – істота, що, схрестивши руки, розвалилася на стільці в дальньому кутку класу; Наомі Демір, одягнена, як персонаж аніме, при повному макіяжі та зі штучними віями, котра нервово постукувала ручкою по парті, та Лео, що втупився в телефон.

– СЛУХАЙТЕ! – загорлав Сміт, і в кімнаті стало трохи тихіше. – Я не хочу карати вас усіх і залишати після уроків, але я саме так і зроблю, якщо ви зараз же не розсядетеся по місцях. Ясно?

Стогони, зітхання, закочування очей. Роуз просто розсміялася та лишилася сидіти на парті, схрестивши ноги й теліпаючи ними так, щоб черевики билися об металеву ніжку столу – бам, бам, бам.

Але містер Сміт виявився розумнішим. Він не намагався приборкати її так, як це зробили б інші вчителі. Він просто проігнорував її, і це так ударило по ній, що решта класу таки вгамувалися й сіли по місцях. Я пам’ятаю, що мені це сподобалося. Пам’ятаю, що мені спало на думку: от бачите, якщо досить довго ігнорувати того, хто тобі подобається, та людина зрештою закохається в тебе.

Яке невдале я тоді було.

Сміт сказав, що розбиває нас на гурти та дає завдання написати й зіграти три пісні разом. Він почав оголошувати склад груп, а мені лишалося тільки сидіти на гальорці, наповнюючись екзистенційною люттю. Розумієте, тоді зі мною ніхто не говорив, і такий стан речей мені подобався.

Ніхто не заганяв мене. Рік тому про мене не казали «мале, руде і в групі барабанить», радше, до мене ставилися як до низенького й худорлявого – аж надто худорлявого – створіння, та й то, якщо моє існування взагалі помічали. Мене це не дуже хвилювало – мені хотілося сховатися в своєму тілі, стати невидимкою, наскільки можливо. Так було безпечніше. Не було для мене нічого гіршого, ніж робити щось разом. Мені було відомо, що в списку людей, з якими іншим хочеться взаємодіяти, я посідаю останнє місце. То було жахіття – решту класу поступово розбивали на групи по троє-четверо й відправляли знайти місце, де можна обговорити, яку музику вони писатимуть, і почати зігруватися.

– Редлі, Наомі, Лео та… Роуз, – і я пам’ятаю, як на довгу мить заплющую очі, бажаючи, щоб усе це було сном, довгим химерним сном, який закінчився б тим, що от-от, за кілька секунд, я розстебну сорочку Роуз, і який завершився б, як завжди, перш ніж сталося б щось приємне.

– Ем, дідько,