Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чому я не втомлююся жити 📚 - Українською

Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

200
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чому я не втомлююся жити" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 68
Перейти на сторінку:
важливо?

Він завжди був псих, завжди. Чому я не зв’язала своє життя з нормальною людиною?

— Я той же, — сказав він. — Усередині я той же.

І я зрозуміла, що він не брехав, справжній чорт, лісовик, дідько, весь у волоссі, як лісова тварина, з ріжками, що пробивалися на голові.

— Але ж ти — жахливий, — сказала я. — Ні, це немислимо! Це якийсь кошмар!

Коли минулась моя істерика, він посадив мене перед собою і розповів усе по порядку. Як він вводив гормони для оволосіння, як і за допомогою чого нарощував кісткову тканину на черепі для ріжків.

— Плоть податлива, як глина, — казав мені цей божевільний, гріючи мене теплою шубою свого суцільного, як у лева, волосяного покриву. — Коли-небудь люди будуть ставитися до плоті творчо. Коли-небудь вони зрозуміють, чим вони вимірюються насправді.

— Чим же? — запитала я, кутаючись у довге чорне волосся його грудей і стегон. — У мене таке відчуття, що я в руках у справжнього дідька.

Він засміявся.

— Ну от бачиш, ти і звикла, — і, подумавши, додав: — У мене скоро будуть великі роги, як у корови.

— О Господи.

— Так, бути лісовиком мені вже набридає. Ось тут у мене буде вим’я, з чотирма дійками, як належить.

— Іти будеш ходити рачки?

— Можливо. Або на двох, як у цирку. Корова на двох ногах.

І він знову засміявся: я ніде не чула такого легкого, вільного сміху.

— І ти щасливий?

— О так.

Він не брехав. Барабанкін. Він завжди жив, як хотів, не дивлячись ні на кого: і через те був щасливий.

— І тебе що ж, можна буде доїти?

— Аякже. Це будуть справжні молочні залози. Як у тебе.

І він, справжній лісовик, схопив мене своєю волохатою рукою за груди.

— А хвіст? У тебе буде хвіст? — запитала я.

— Він і зараз у мене є, — і він трохи підвівся, разом зі мною, щоб я побачила кінчик хвоста, яким він помахував. — Тільки він відросте ще на півметра, як у справжньої корови.

— А далі? — запитала я.

— Що далі?

— Далі ти ким будеш?

— Ще не знаю. Можливо, я відрощу собі крила. Треба наростити кістку на лопатках.

— З лісовика в ангели?

— Чому б ні?

І знову цей дзвінкий добрий сміх. Ні, він насправді божевільний, мій Барабанкін.

— Давай я і з тебе що-небудь зроблю, — він жартівливо вдарив мене пальцем по носі. — Хочеш роги, вим’я?

— Ні вже, дякую, — я спробувала вирватися з його рук і сісти. — Я хочу залишитися людиною.

— А я хто тоді? — запитав він якось трохи розгублено.

— Ти лісовик.

— Але ти ж знаєш, що це я?

Коли я не дивилася на нього — мені насправді було байдуже, яка у нього зовнішність чи «форма плоті», як він говорив. Але варто було поглянути на його тіло, все в довгому густому волоссі, чи на його роги, хвіст — яку мене входив страх. Страх і жах.

— Не експериментуй більше, Гришо, га? Я тебе прошу, — я обняла його за волохату шию. — Я збожеволію з тобою.

— Мені треба ще відростити вим’я, потім крила, — він узяв мене на руки і став носити по кімнаті, як дівчинку. — Коли-небудь світ людей стане різноманітним. Зараз всі наче близнюки. Всі люди — близнюки. Ти можеш розрізнити японців? Вони для нас всі на одне обличчя. А ми — для них. У цьому є щось жахливе.

— Це ти жахливий, — сказала я.

— Ні, це від незвички. Набагато гірше світ близнюків-автоматів. Коли-небудь люди зрозуміють, що плоть — не священне табу, а матеріал для творчості. Кожен почне творити себе.

Він зупинився і кинув мене на ліжко, як річ (це мені сподобалося).

— Ти не уявляєш, яким може стати світ, якщо почне вживати відкриті мною гормони, — він напівобернувся до вікна, захоплений видіннями, які йому відкрилися. — Хтось вилив людину по одній і тій же формі. Кожен з нас неповторний всередині, а зверху — наче всі ми, мільярди, зійшли з конвеєра одного і того ж заводу. Це тебе не обурює?

— Ні, — відповіла я, зачарована його видом ззаду: велика кошлата тварина, абсолютно гола, покрита шерстю від маківки до п’ят, з невеликим хвостом, стояла в двох метрах і щось говорила мені про людство. На тлі червоно-рожевого дня, який починався, чітко проступала над головою пара симпатичних — що дивилися в різні боки — ріжок.

— Не буде жодної людини, схожої на іншу. Кожний придумає собі зовнішність, — він обернувся, і я зніяковіла, побачивши його чоловічу

1 ... 6 7 8 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"