Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

Олжас Сулейменов, казахський учений і письменник, навпаки, ніякого оспівування в «Слові» не бачить і вважає, що автор цілком прозоро таврує боягузливого і підступного князя Ігоря. Про це він написав у своїй книзі «Аз і Я» (Алма-Ата, 1975), яка була вилучена з продажу в СРСР. Тож не дивно, що серед її критиків був і Лихачов. Сулейменов — нащадок половців і тому (а втім, може, зовсім і не тому) вважає своїх предків не такими вже й варварами і нелюдами, а також бачить і чує в голосі автора «Слова» співчуття до половців.

Це дві полярні точки зору на твір. Спробую вивести якийсь третій шлях. У цьому я маю намір користуватися відкриттями як Лихачова, так і Сулейменова (що зайвий раз підтверджує моє до них шанобливе ставлення).

Отже, як було сказано вище, Ігор Святославич — представник могутнього Чернігівського роду, однак його особисті досягнення були досить скромними. Майже все його життя пов’язане з Новгород-Сіверським, і лише в самому його кінці йому пощастило недовго покерувати в Чернігові.

Якщо коротко охарактеризувати діяльність князя Ігоря, то це — феодальні усобиці і походи на половців.

Він був серед князів, які надали свої дружини Андрію Боголюбському в поході на Київ 1169 року. Він часто ходив у Поле — на половців і, як правило, виходив переможцем. Інша справа, що, як пише Сулейменов, у більшості випадків Ігор в половецьких походах брав не хоробрістю і талантом, а зрадою і підступністю. На жаль, у той час це було зовсім не рідкістю (та й хто сказав, що тільки в ті часи!).

Матір’ю князя Ігоря була донька половецького хана. Багато інших руських князів також одружувалися на половчанках (серед них, наприклад, Юрій Долгорукий). Так, син самого князя Ігоря, Володимир, узяв у дружини дочку хана Кончака, і, таким чином, Ігореві внуки були більше половцями, ніж русичами. У такій ситуації можна припустити, що походи в Поле для руських князів (які власне виявилися не зовсім руськими) були не війнами із завойовниками, а все тими ж феодальними чварами.

Практично всі руські князі були між собою родичами, що не заважало їм здійснювати спустошливі набіги на володіння один одного. Не менш спустошливими (а швидше за все, більшими) були набіги половців на руські землі. Але русичі не залишалися в боргу, захоплюючи здобич у своїх кочових родичів. Князь Ігор, подібно до інших руських князів, активно брав участь у грабежах половецьких стійбищ. Саме з такою метою він і вирушив у той нещасливий похід 1185 року. Мабуть, надихнувшись недавніми перемогами руських дружин над половцями, Ігор увірував в легкий успіх над деморалізованим противником.

Але крім, так би мовити, «економічних» причин походу, в Ігоря могли бути й пов’язані з ним політичні амбіції.

Багато дослідників, спираючись на літописи, вважали, що метою Ігоревого походу було «поискати града Тьмутороканя», тобто повернути собі вотчину — адже колись чернігівські князі володіли і віддаленою Тмутараканню. Саме половці позбавили руських князів цієї землі біля Чорного моря (нинішня Тамань).

Але мені здається, що плани були куди більш честолюбні (і це добре показує Сулейменов): князь Ігор, з одного боку, хотів завдати несподіваного і приголомшливого удару по половцях, а з іншого — завдяки цьому здобути славу захисника Землі Руської та переможця «поганих», що могло б додати йому авторитету для досягнення власних цілей аж до суперечки за київський престол.

Свій похід Ігор здійснював з братом Всеволодом, князем курським, і сином Володимиром, що княжив у Путивлі. Про цих персонажів із «Слова» ми практично нічого не знаємо. Набагато більше сказано про інших князів.

Насамперед ідеться про тодішнього київського князя Святослава Всеволодовича.

Як пише Борис Рибаков, після смерті батька Святослав «залишився князем-ізгоєм серед ворожої рідні, розлючений лукавством і жадібністю померлого Всеволода. Молодому княжичеві довелося довгі роки вести неспокійне життя ар’єр-васала, запобігати перед сильними, кривити душею, погоджуватися на третьорядні ролі і мимоволі брати участь у князівських усобицях» (Б. О. Рибаков. «„Слово о полку Ігоревім“ та його сучасники»).

Життя потягало його по різних землях — він княжив у Турові, Володимирі-Волинському, Новгороді-Сіверському, в Чернігові та, нарешті, в Києві (сьогодні такого, як він, назвали б «міцним управлінцем із досвідом роботи в регіонах»).

У 1180–1194 роках, до самої своєї смерті, Святослав княжив у Києві. Йому належав тільки стольний град, а Київська земля — співправителю Рюрику Ростиславичу зі Смоленського роду, чия ставка перебувала у Вручії (нинішньому Овручі). Так що поділ київського регіону на дві адміністративні одиниці — Київ і область — виявляється, придумали давно.

Я вважаю, що саме Святослав є головним героєм «Слова о полку Ігоревім». Саме з його іменем пов’язані дві важливі частини твору — це «Сон Святослава» і його ж «Золоте слово».

І якщо «Сон» вкрай цікавий перш за все з філологічної точки зору, то «Злато слово» — з політичної.

Те, про що воно оповідає, сьогоднішньою мовою можна було б сміливо назвати селекторною нарадою з областями, де в ролі регіональних начальників виступають удільні князі.

«Розбір польотів» починається з винуватців події — дістається Ігорю з Всеволодом, яких Святослав називає синами, хоча вони є його двоюрідними братами. Потім Святослав картає свого рідного брата Ярослава, князя чернігівського — той неодноразово ухилявся від участі в походах у Поле.

Наступним названий також