Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

Згадка про князя переяславського є для Святослава певним містком до дуже важливої для нього теми — про Всеволода Велике Гніздо, великого князя Володимирського. Володимир Глібович був племінником Всеволода, і, отже, київський і володимирський князі також були якоюсь мірою ріднею.

Всеволод Велике Гніздо — найвпливовіший князь того часу, і це дуже добре помітно в «Слові». Святослав не скупиться на епітети, вихваляючи могутність і силу свого північного колеги. При цьому київський князь висловлює жаль, що Всеволод утримується від військових кампаній проти половців, тоді як участь у них його дружин була б дуже до речі.

Далі йде звернення до двох Ростиславичів — Рюрика і Давида. Рюрик був співправителем Святослава, а Давид княжив у вотчині Ростиславичів — Смоленську. Сентенція, найімовірніше, звернена перш за все до Давида, оскільки з Рюриком у Святослава було «взаєморозуміння». На половців, принаймні, вони ходили разом. А ось брат Рюрика не завжди підтримував ці походи.

Потім настає черга галицького князя Ярослава. Впливовий Ярослав Володимирович, не залишаючи сам свого князівства, посилав, одначе, дружину на половців, а також збирався відправити в Європу своїх воїнів для участі в Третьому хрестовому поході і, хто знає, може, і послав би, якби не помер. А ще Ярослав був тестем опального князя Ігоря.

Після Галицької землі «Золоте слово» спрямовується на Волинь. У першу чергу воно звертається до Романа Мстиславича, який згодом об’єднав Волинське князівство з Галицьким (один із його синів — Данило Галицький).

Наступний епізод присвячений Полоцькому князівству — мабуть, найбільш загадковій з усіх руських земель. Кероване окремою гілкою князів, Полоцьке князівство розвивалось осторонь від основних процесів, літописання цієї землі до нас практично не дійшло.

Проте Полоцькому князівству приділено надто багато уваги, що може пояснюватися тісними родинними зв’язками самого Святослава Київського (його дружина була правнучкою великого і страхітливого Всеслава, який мав славу крамольника і чарівника).

Головна думка, що проходить через усе «Золоте слово» (та й в цілому через «Слово о полку Ігоревім»), — треба об’єднуватися і разом вирушати на половців.

Взагалі, як мені видається, власне, для того, щоб об’єднати руські землі в боротьбі з половцями і здолати їх раз і назавжди (попри родинні зв’язки), і задумувалося «Слово о полку Ігоревім». А невдалий похід князя Ігоря був вибраний як красномовний приклад того, що відбувається, якщо не слухатися старших.

Князь Ігор у зазначеному творі, як уже було сказано, названий сином Святослава («О, моя синовчя, Игорю и Всеволоде!» — вигукує київський князь). Але в дійсності батьком його був зовсім інший Святослав.

Є свідчення, що в ті далекі часи «синовцями» називали племінників і навіть молодших двоюрідних братів, ким Ігор і Всеволод і доводились старому Святославу. Але при цьому він називає себе їхнім батьком не просто так, а відразу після згадки про те, що обидва вони — Святославичі. Крім того, у «Слові» є й така зовсім недвозначна фраза: «Се бо два сокола слетеста съ отня стола злата».

Тому у мене особисто виникає підозра, що автор (чия особистість також викликає суперечки) свідомо намагається збити з пантелику своїх читачів. Адже що виходить? Святослав хоче мстити злим половцям не за будь-кого, а за синів. (Те, що автор не знає, «хто кому Рабинович», — виключається: за текстом він демонструє чудове знання княжих родинних зв’язків навіть у найвіддаленіших землях Русі.)

Старий мудрий князь Святослав був не тільки головним героєм «Слова о полку Ігоревім», а й, імовірно, спонсором усього проекту.

Святослав на той час готував грандіозний похід у Половецький степ, і йому на допомогу потрібні були дружини з усієї Русі. Таким чином, «Слово», як програмна стаття, як памфлет, як пост в Facebook (напевно, і репост передбачався), мало би ширитися по всіх землях (дарма, чи що, автор так старанно і докладно зупинявся в своєму творі на кожному з князівств).

«Слово о полку Ігоревім» було написано після 1185 року, але, очевидно, до 1187 року, коли великий похід, задуманий Святославом, все-таки відбувся (не настільки грандіозний, як хотілося, але все ж). Відомо, що в 1187 році померли Ярослав Галицький і Володимир Глібович з Переяслава, а в «Слові» про них ідеться, як про живих. Отже, виходить 1186 рік. З цим начебто розібралися.

Але хто написав «Слово о полку Ігоревім», і де воно створювалося? Насправді, цим питанням присвячена величезна література, тому немає сенсу у всіх деталях на них зупинятися. У мене дуже великі сумніви, що автор (або краще назвемо його Автор) жив при дворі князя Ігоря, тобто в Новгороді-Сіверському: важко уявити собі придворного піснетворця, який «оспівує» поразку свого господаря. Йому слід або мовчати, або оспівувати перемоги. При тому, що у потенційного піснетворця Ігоревого була можливість прославити патрона, оскільки приблизно за рік до сумної події він розгромив у степу нечисленні сили половців. Чим не сюжет для поеми?

Як місце проживання Автора вчені пропонують і Галицьке князівство, і Чернігівське, але особисто я схиляюся до його «київської прописки».

Ім’я ж автора, незважаючи на безліч версій, імовірно, ніколи не буде встановлене, і він, як і раніше, буде для нас лише Автором (що ніяк не применшує його генія).

Зате можна спробувати пролити світло на особистість іншого загадкового піснетворця — легендарного Бояна.

Автор «Слова» без будь-якої видимої потреби апелює до Бояна, його авторитету (ніби радиться з ним з ряду питань). Але така необхідність, схоже, все-таки є.

«Почнемъ же, братие, повесть сию отъ стараго Владимера до нынешнего Игоря…» — йдеться в одній із перших строф «Слова». Автор вказує на наступництво