Читати книгу - "Перли і свині"

Ця місцина пласка, як стіл, а чистими днями, ранньої осені чи на початку літа тут видно, як пари підіймаються за пагорбами, на сорок чи п’ятдесят кілометрів. І рудий степ, кілька озер, чорно-зелена бахрома лісу, з виразками червоних плям боліт, що їх відразу видно з віконечка задньої стіни будинку, подібного швидше до свинарника. Збоку крило, безкінечне, як тягуча спека пісків, де крикливі чайки тягають поліетиленові кульки. І вже потім, трохи віддалік берестового гайка, якщо пройти на схід, видно, як у золотистому мареві підіймається місто, як щось однозначне, як мірило людського марнославства.

І того дня, коли я потинявся широкими і порожніми вулицями, не пропускаючи жодної красивої ноги, зігнутої десь у кісточці, зі звернутим каблуком, відтопиреним задом, а потім ясний, трохи каламутний погляд опік, наче куля вогню, випущеного з нутра, я зупинився біля розчахнутих дверей кінотеатру. Сопух адреналіну і життя, і ще чогось там, пішов на мене. Десятки збуджених облич, істот, полишених якихось там умовностей, вивалили під розкішне небо, що пахло свіжістю ночі. І я відчув себе старим: формений костюм, біла сорочка, дорогі штиблети, а видавався сам собі плямою на горизонті. І отож цілу ніч я промарив про свіжий вітер на світанку, тугу траву під п’ятами і берестовий гайок. Я пив цілу ніч і марив тією годиною, коли я приїду туди, ляжу і просплю кілька годин поспіль. А потім пішов дощ, спочатку важкий, а потім чистий, наче кришталеві підвіски. Я випив віскі, нюхнув кокаїну, і тут почало з’ясовуватися, що там, де безсила тиранія грошей, я виглядаю нікчемним лисіючим клерком у чорному костюмі із залисинами на видних місцях, з червоними ніздрями і червоними очима від стресів та кокаїну. У мене затерпло в горлянці. Єдиний мій товариш – єврей, що не знає рідної мови і відхрещується від своїх сородичів і одноплемінників, з головою лисою, наче глобус, а ще двірник, котрий знає про кожного у нашому домі більше, ніж саме СБУ. Словом, стан у мене був такий, як після недільної п’янки. Темні кола навколо очей, невпевнена хода і темне майбутнє. І все найпротивніше – я думав, уперто, в’язко, наче дивлячись у глуху ніч, думав про Риту. На ранок я передумав їхати. Вірніше, мене зупинив її дзвінок. Несподівано, як постріл, як крик серед пустелі.

Ранок виявився напрочуд світлим. Дома стояли рівною стіною, підсвічені білим, яскравим, наче штучним сонцем. Квадратні куби людського марнославства, а може, людського генія, – хто його знає. Я пив каву жадібними ковтками; знову заварював і пив; я відганяв думку, що скоро мене винесе на вулиці, і навіть із шикарного «бентлі» я буду бачити веселі обличчя людей, стрункі витончені ноги жінок, їхні красиві груди, що гойдаються під одягом; я боявся, що запахи проникнуть у мій світ, зруйнують цю тиху гавань грошей, тиху ілюзію. Значить, я зрозумів, що це прийшла розплата. Ну, звісно, помилився. Це просто розквітала червоними і чорними порами любов. Я зійшов східцями донизу, набрав у легені повітря і відчинив двері. Мене залило жовтою мелясою світла. Дивно – з кімнати воно видалося срібним і набагато привітнішим, ніж зараз. Мене наче вжалили сотні металевих ос. А тому, вірогідніше всього, тому думка повернулася до тихого будинку і берестового гайка, де я ховався в дитинстві, граючи у слідопита і Робіна Гуда.

Власне, воно б усе так і лишилося, аби Мусія не відправили до Штатів, а мене не покликали на корпоративну вечірку. Вечірки від самого початку були засновані для того, щоб підбити підсумок, поставити на місце «заблудлих овець» і зняти пожертви, але цього разу не з пастви, а з її обслуговуючого персоналу. Потім починалися чисті та голі оргії. Віруючим, напевне, був лише сам Абрахам Лі. Я досі впевнений, що Абрахам Лі вірив, що саме він є головним проводирем Бога на землі і що саме він має поступати як заманеться і віддавати титули царів і цариць світу, в ім’я того ж Господа. З пантелику збивала рафінадна усмішка, кремові рухи, ніжний, трохи індичачий голос. Але за цим ховалося… До того часу я вже відійшов від лихоманки. Молодість пройшла. З’явилися залисини, ночі налилися безсонням, як порожній стакан – випивкою. Я дивився на Абрахама Лі, як на індійського факіра, що зачакловує кобру. Він – факір, народ – кобра. Зазіваєшся – тебе вжалять. Але для того, щоб тебе не вжалила кобра, треба вірити, що ти робиш саме свою справу. Абрахам Лі і робив свою справу…

Через десять років поверхня води мені бачилася не зовсім чистою… Сам по собі Абрахам Лі був убогою людиною. Але він знав натовп, тому що сам являвся його продовженням, цією жаднющою щуроподібною оравою. Він знав, що найсильнішими місцями у людини є інтелект і жалібність. Інтелект, коли не розуміє чогось, спочатку випускає жало або надуває капюшон, наче у кобри, а вже потім, з часом повертається, щоб провірити: що ж там таке в біса відбулося? І тут-то попадається. Абрахам Лі тут звертається до совісті, до віри і ще багатьох речей, яких вдячного середньоінтелектуального йолопа навчали в школі та університеті, словом, до всього того, що значилося в його кишеньковому талмуді чеснот, які треба – хоч-не-хоч – виконувати. Абрахам Лі, наче цирковий клоун, витягував золочену кульку з кишені і показував натовпу: «Ось кулька. Зараз я її витягну з кишені Льоліка…» Це і чув Льолік. Абрахам Лі витягував за хвилину кульку у Льоліка. І всі дивувалися диву. Саме подібне відбувалося і на сцені його Святилища. Він висмикував на сцену знаменитість, звісно, багату, і говорив, що ось цей Льолік зробився благим, тому що ходить на наші зібрання і вірить йому, Абрахаму Лі, як самому Господу Богу. І більшість відкривала рота. Це зовсім шара – взяти до рук Біблію, і дивись, через тиждень-другий, ну