Читати книгу - "220 маршрутів"

Не справляла. Зайняті своїми справами пацієнти не звертали на хлопця жодної уваги. Лише мати, затискаючи під пахвою документи з лікарні, які постійно вислизали, стрибала довкола, задавала сотні непотрібних питань і постійно щось на ньому поправляла. Хотіла під’їхати машиною під самісінькі вхідні двері, але Міколай на неї засичав:

— У мене рука зламана, а не нога! Дійду я до парковки!

Це було трохи неввічливо, але зараз Малий не думав про інших. Як герой дня він мав право трохи повередувати.

Телефон дзвонив уже кілька разів, та Міхал не поспішав підходити. Коли мати брала слухавку, крикнув:

— Мене нема! — і спокійно продовжив дивитися фільм на «НВО».

— Слухаю.

— Алло! Добрий вечір, це Ґвідо Шмідт. Вибачте за такий пізній дзвінок.

— Привіт, Ґвідо. Як справи?

— Дякую, добре. А Міхал вдома?

— На жаль, немає. Як Анжеліка?

— Усе гаразд. У нас чарівний синок.

— Чудово, вітаю.

— Дякую. Ви не знаєте, коли б я міг подзвонити, щоб застати Міхала? Здається, у нього щось із мобільним.

— Він має скоро повернутися. Спробуй передзвонити за годинку.

Поклавши слухавку, Йоланта Вербицька не приховувала обурення.

— Як ти міг?!

Міхал почувався винним і навіть не намагався витримати її погляд.

— Недоречна й дурна поведінка! — продовжувала мати, а він і далі дивився в телевізор. — Я сподіваюся, ти це розумієш?

— Ну, то чого ти мені підіграла?! — він спробував захиститися, перейшовши в напад.

— Не перевертай усе з ніг на голову! Я намагалася тебе вигородити. А ти змушуєш мене про це пожалкувати. Ми не можемо постійно вдавати, що тебе немає вдома. Хоч ти й справді останнім часом рідко тут буваєш, однак інколи таки з’являєшся!

— Могла б і не відповідати.

Мати зробила кільки вдихів-видихів, після чого заговорила повільно й тихо — як завжди, коли була дуже сердита:

— Я чекаю на дзвінок від батька. А тобі, здається, варто нагадати, що ми маємо певні обов’язки щодо своїх друзів.

— Ґвідо мені не друг. І ніколи ним не був.

— Він тобі, може, і ні. Але ти для нього напевно був другом. І скоріш за все, і далі ним лишаєшся. Ти був свідком на його весіллі. Чи це не свідчить про дружбу?

— Півроку тому! Не кожна дружба мусить тривати вічно! — Міхал відверто дратувався.

— Ні, не кожна, — тихо погодилась мати. — Безсумнівно. Але наші друзі, навіть колишні, заслуговують принаймні на дещицю поваги. Чому ти його уникаєш?

— Бо знаю, що він від мене хоче!

— Але він знову подзвонить. І що, мені знову доведеться брехати? Цього не буде. Так чи інакше, що б він не хотів, силою він тебе не змусить.

— Ну, ні.

— То відмовся.

— Ти не розумієш! Він хоче, щоб я став хресним його дитини! А це обов’язок до кінця життя! Набагато серйозніший, ніж бути свідком.

— Це насамперед велика честь. Для Ґвідо й Анжеліки ти досі дуже важлива людина. Тоді на містку ти, можливо, урятував їй життя. Вони тобі за це вдячні.

— І обтяжують мене цією своєю вдячністю! Зрозумій, для мене то був рефлекс. Ті вірші, які я писав для Ґвідо, а він дарував Анжеліці, були для Марти!

— Які вірші?

— Неважливо. А на містку? Ми навіть не знаємо, чи вона справді збиралася кидатися під потяг, чи мені просто здалося!

— Це не має значення. Тоді ти став героєм і здається, тобі це подобалося. То поводься й зараз по-чоловічому.

— Але мені лише сімнадцять! Я не готовий бути батьком! Навіть хрещеним. Ну, і — блін! — ти що, справді не розумієш? Я більше не маю причин туди їздити!

Звичайно ж, вона розуміла й бачила, що відбувається. Він не хотів їхати до Граєва, бо боявся зустрітися там з Мартою. І сумніви його вона теж поділяла. Йоля присіла біля Міхала і, щоб підтримати його, погладила по руці.

— У тебе є проблема. Але ж не можна тікати вічно. Подзвони Ґвідо й просто скажи, що ти не в змозі взяти на себе таку відповідальність. Відмовляти — це велике мистецтво. І колись треба нарешті опанувати його основи. Я впевнена, що в тебе вийде. Хоча, з іншого боку...

— О Боже! Є ще якийсь інший бік?! — глибоко зітхнув він.

— Думаю, ти не повинен йому відмовляти.

Майже суцільна смуга зелені (її перетинають лише дві широкі артерії: Лазенківська траса і проспект Вашингтона), що розпочинається за Африканською й широкою дугою садових ділянок тягнеться вздовж Міжнародної, переходить у луки на Камьонку, а потім — у Камьонківське озеро й Скаришевський парк, відділяє Саську Кемпу на сході й півночі, ніби притискаючи її до берегів Вісли. Далі розташувалися Грохув і Гоцлав[3], а на заході, на другому березі річки — центр Варшави.

Вони саме стояли в корку, повільно сунучи із Грохува на Саську Кемпу[4]. У