Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

— Мабуть, кожен убив її хоч раз, — сказала Анна-Марі.

Панна Шацкі підхопилася зі стільця.

— Я ні, я її не вбила ані разу.

— А чому це? — каверзно запитав Фрухт, і панна Шацкі одразу почервоніла, як півонія.

— Я б не насмілилася. Вона стільки років давала мені роботу.

С. почала втрачати терпіння. Вони крутилися на однім місці. Як могли вони їсти в таку хвилину? Це банда ідіотів. Вона відклала книжку і наказала чоловікові різати грудинку. За мить чудовий запах недільної яєчні розбудив дітей. Годування, подавання, добування їжі, готування — половина мого життя крутиться навколо їдла. Якби я жила одна, подумала, то не приготувала би навіть вареного яйця. За сніданком не вдалося уникнути невеличкого скандалу стосовно часу повернення додому. Закінчилося тим, що син залишив, не доївши, яєчню і зачинився у своїй кімнаті. За хвилину почули звідти монотонну, механічну музику.

— Засранець, — сказав чоловік С. і вийшов з кухні.

Донька, наче нічого й не сталося, попросила матір покласти їй червону фарбу на волосся. С. відповіла, що добре, що звичайно, але як та поприбирає після сніданку. Сама зачинилась у лазничці й читала далі.

— Вам не здається, що це якась дивна ситуація? Що всі ми є авторами детективів, але коли з нами трапляється щось таке, як у наших книжках, ми виявляємося безрадними, зовсім безрадними, — обізвався Лу.

— Цікаве міркування, — підсумував Фрухт.

— У нас мало даних. Ситуація теж особлива, ніхто з нас не має алібі, важко визначити мотиви… — почав Лонгфелло.

Анна-Марі поклала собі ще кусочок корейки.

— Сама лиш думка, що серед нас є вбивця… це якось дивно.

— Добрий детектив підійшов би до нас якось психологічно, не гадаєте? — сказав Лонгфелло. — Ще чаю?

Панна Шацкі гарненько склала ніж і виделку на пустій тарілці.

— Гадаю, що треба викликати поліцію.

Лонгфелло вдарив рукою по столі й підвівся, наче ці слова мобілізували його до дії.

— Послухайте, — сказав він. — Дамо собі ще один шанс. Пошукаймо слідів, сформулюймо підозри. Я пропоную, щоби ми вийшли з дому й усе роздивилися.

— Що ви задумали? — підозріло спитав Фрухт.

— Якщо це був хтось зназовні, то повинен був залишити якісь сліди, правда ж? Слід черевика, недокурок і так далі. Якщо ми нічого не знайдемо, то викличемо поліцію.

У його ентузіазмі мало бути щось заразливе, бо всі підхопилися від столу. Окрім Лу.

— Ми усе затопчемо, якщо ходитимемо таким гуртом, — сказав він, розглядаючи свої нігті.

— Будемо ходити обережно, — відповів Лонгфелло і вже стояв біля виходу.

Ні, це неможливо читати, подумала С. Її донька тихенько пошкреблась у двері лазнички і сказала, що вже скінчила розчиняти фарбу.

— Вже йду, — сказала С.

Вона увійшла до спальні Ульріки і намагалася не дивитися на тіло, що лежало на ліжку, але уникнути цього було неможливо. Ульріка в денному світлі виглядала значно гірше, їй не допомогла навіть перука. Тендітні кощаві пальці, що лежали на ковдрі, наводили на думку про сучкуваті галузки екзотичного дерева. Напіввідкритий рот був як діра в землі, що веде у якісь підземні палати, темні й вологі. С., однак, мала враження, що це тіло не асоціюється зі смертю — було радше як реалістична статуя, воскова фігура, драматична, але не страшна. Обережно взяла ніж, який ще лежав на постелі, й обтерла з нього висохлу кров. Навшпиньках зійшла вниз і через напівпрочинені двері на веранду вийшла у парк. Одразу ж сахнулася, бо побачила здалеку Лонгфелло й Анну-Марі — вони щось шукали під рододендронами. За мить зникли. Побачила також панну Шацкі — та зосереджено оглядала узбіччя каштанової алейки. Далеко, на почорнілій від сонця й дощу гойдалці колисався Лу і курив цигарку. Він щось гукнув Лонгфелло й Анні-Марі. С. розвернулася і вийшла з будинку через парадні двері. Одразу почула шелест — це Фрухт копирсався паличкою в засохлому листі тут же біля стіни, під вікнами спальні Ульріки. С. відділяло від нього кілька кроків. Вона міцно стиснула ніж і підкралася до нього, як кіт. Навіть зраділа, що це буде Фрухт — вона не любила його.

— Розплющ очі, ти вже мертвий, — сказала вона йому, а він здригнувся й обернувся до неї.

Тоді вона завдала удару. Його очі розширилися, а потім погляд став раптом незрячим і помандрував у небо. Він осів на землю, не дивлячись на неї, зайнятий своїм умиранням. Вона не чекала. Повернулася в дім, витерла ніж об скатертину і поклала на столі у вітальні.

Лонгфелло був весь мокрий. Великі краплини поту стікали по обличчю. Підборіддя в нього дрижало.

Панна Шацкі, цього разу бліда, як крейда, набирала номер поліції.

— Прошу почекати, — обізвалася владним голосом Анна-Марі. — Тепер уже все ясно. Лу, це ти. Лиш ти був так близько від дому.

— Не мели дурниць. Я був так само далеко, як і ви. Подивися, де гойдалка.

— Ти міг пробігти цю відстань за якихось двадцять секунд, завдати удару і вернутися. Ви з Фрухтом гризлися.

— Ненормальна. Ти поводишся так, наче ми сваримося, хто з’їв тістечка в спіжарні. Тут люди вмирають.

— Благаю, викликаймо поліцію. Я боюся, боюся, — шепотіла панна Шацкі.

— Убивця шастає домом. Вона не вмерла, вона нас вбиває. Вам таке не спадало