Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

Пан Мріїн відкинув ковдру і сів у ліжку, але встати не встиг — двері різко відчинилися. Він знову забув зачинити їх на замок. Зрештою, жоден замок не втримав би цю орду…

Їх було п’ятеро. У якомусь невиразному сірому дранті, що, вочевидь, мало правити за форму, з червоними стрічками, сяк-так пришпиленими над козирками картузів, з гвинтівками, у двох на ногах — онучі, до яких примотані чи то підошви, чи постоли — одразу й не розбереш. Зате троє — в добрих, виразно з чужої ноги, чоботах, а один навіть у шинелі (щоправда, без ґудзиків), недбало накинутій на плечі. Цей мав вигляд начальника. У руці він стискував маузер.

— Що відбувається? — хоч Андрій Петрович давно вже не керував фабриками особисто, та все ж умів гаркнути так, що шибки дзвеніли. — Ви хто такі, панове-добродії? Чого вам треба?

На якусь мить прибулі розгубилися. Скориставшись моментом, пан Мріїн таки підвівся і просунув ноги в підбиті хутром домашні капці. Потягнувся за штанями, що висіли на бильці ліжка, та більше нічого зробити не встиг.

— Стояти, контра! Ані руш!

Хрипкуватий голос того, що в шинелі, зривався, хоча його власник дуже старався говорити впевнено. Решта групи з виразами крайньої відрази на брудних лицях топталася на порозі.

— Як ви мене назвали, панове? — Андрій Петрович так здивувався незнайомому слову „контра“, що навіть не обурився. Зате незваних гостей украй обурило його звертання.

— Немає вже панів! — вигукнув один із тих, що були в онучах. — Ліквідовані!

— Вибачте, — з усією гідністю, на яку лише був здатен, відгукнувся пан Андрій, — до мене завжди звертаються тільки так.

— Ми і тебе зараз ліквідуємо! — верескнув хтось страшенно знайомим голосом. Андрій Петрович напружився, вдивляючись в обличчя прибульців більш пильно. І впізнав.

— Антипе! А ти що тут робиш?

— Прийшов поквитатися, пане, — Антип Федорченко, колишній сторож дому Мріїна, вийшов наперед, вишкіривши пожовклі від тютюну зуби. Усмішка у нього вийшла кривуватою, як і все його життя. — Боржок за тобою…

— Тикати мені не смій, поганцю! — не на жарт розгнівався пан Андрій. — Надто довго я тебе терпів! Коли ти пив — терпів, коли красти почав — теж на це очі заплющував… Та коли ти зазіхнув на… сам знаєш, на що — я тебе вигнав. І правильно зробив. Про одне лише шкодую — що не вчинив так раніше.

— Ти язика притримав би, пане, — сказав, мов виплюнув, Антип, — бо ми тобі його швидко вкоротимо. Говори, де та коштовність, бо пошкодуєш!

— Там, де ти її не знайдеш, злодюго, — Андрій Петрович від душі надіявся, що це правда. Що їм забракне клепки знайти схованку.

Хоча… його син також її не знайде. Бо взагалі не знає про існування реліквії.

…Першого удару пан Андрій не відчув, хоча саме той удар звалив його з ніг. А далі стало гірше. Побої, погрози, крики… Він мовчав. Мовчав навіть тоді, коли його підняли з підлоги, коли дула гвинтівок націлилися на нього, коли прозвучало: „Іменем революції“, — і дві кулі, одна за одною, прошили його серце.

Помираючи, він устиг подумати лише про те, що так і не виконав свій обов’язок».

— Ось так, чи приблизно так, усе й було насправді.

Данилко обвів поглядом друзів, аби переконатися, що всі вони під належним враженням від його розповіді. Так воно й було. Навіть скептичний Семко, і той з повагою дивився на Данилка. Миколка був у захваті, він слухав так уважно, наче оповідали йому не легенду, а якесь пророцтво, що має ось-ось справдитися. А в Діанки від співчуття до пана Мріїна аж сльози на очах виступили.

Уроки вже закінчилися, і Команда Мрії в майже повному складі (за винятком Кабачка, який проштрафився своєю втечею і тому не був допущений до цієї наради) стояла біля залізничного насипу, напружено вдивляючись у загадковий Дім Гукала, де майже сто років тому (дев’яносто один, — уточнив прискіпливий Данилко) розігралася справжня трагедія. Ще ніколи справа, яку їм доводилося розслідувати, не була такою складною. І такою давньою.

Але, як сказав Миколка, що таке для справжніх детективів якісь там роки?!

— Це тобі Устим Ковальський розповів? — спитала Ді нарешті.

— Так, хоча й не все. Дещо я сам додумав… але зовсім трішки. А в діда Устима знань та історій ще на три книги вистачить. Я йому так і сказав, — Данилко всміхнувся, пригадуючи. — Він так загорівся цією ідеєю…

— Добре, — Семко наморщив лоба, напружено про щось розмірковуючи. — Та яку саме реліквію шукали грабіжники? Що б це могло бути?

— Скарби! — впевнено сказав Миколка, і очі в нього спалахнули азартом. — Фамільні коштовності! Скрині, повні золота, діамантів та рубінів…

— Авжеж, — скептично мовила Діанка. — І де він ті скрині ховав, повні золота й рубінів, що їх досі знайти не змогли? У себе під ковдрою? Микольцю, треба трохи думати, перш ніж