Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

— Штурмбанфюрер, — заключив Малюк, — надзвичайно цінний «язик». Але куди ж мені з ним? Розмірковувати було ніколи. Порадитися також ні з ким. Сам суддя і прокурор. От я і виніс йому вирок: смертна кара! Виконав його десь опівночі, без пострілу… А майно конфіскував.

Ольга Андріївна запитала:

— Петре Карповичу, і вам не бридко було одягати фашистського мундира?

Малюк поглянув на неї трохи здивовано і відповів:

— Змушений був. А інакше й з вами не міг би зустрітися.

Ольга Андріївна, уважно подивившись на фото Ганса, сказала:

— А у вас, Петре Карповичу, таки й справді є якась схожість з тим німцем.

— Гм, сам дивуюсь, — посміхнувся Малюк невесело. — Коли вранці, уже в цій формі, глянув у малесеньке дзеркальце й порівняв своє відображення з фотокарткою на посвідченні, то побачив, що мене зраджують тільки вуса — задовгі були. Добре, що в сумці штурмбанфюрера знайшлися ножички — підстриг, дивлячись на фотокартку.

— А як же до Приморська дісталися? Хіба фронт недалеко звідси?

— Та вже далеченько. Чотири години автомобілем добирався. Вийшов на шлях і зупинив першу вантажну машину — поранених везли до міста.

Грицько Кропива, що досі тільки слухав, зауважив:

— Дуже цікаво, Петре, такі пригоди! Але як же тепер назад, до своїх?

Малюк відповів не зразу, він і сам не знав, як йому бути далі. По паузі сказав:

— Зараз дуже важко, небезпечно. Наполохані нашим наступом, фашисти кинули сюди великі сили.

Знову пауза. її порушив Кропива.

— Ну що тут можна придумати? — У його голосі відчувалася тривога. — Кажеш, Петре, учора покінчив з тим есесівцем. Тож його, напевне, шукають, а може, й знайшли вже тіло, а ти ходиш з його документами.

Малюк глянув на друга.

— Ти маєш рацію, Грицю. Але зрозумій — вихід у мене був тільки один.

Друзі знову замовкли. Було над чим замислитись. Кропива ходив по кімнаті, нервово стискуючи пальці, а Малюк палив цигарку.

— Оце так подія! — промовив Грицько. — Ходить собі герой у ворожому таборі, фашисти честь йому віддають, а він на вус намотує.

Кропива блиснув ледь усміхненими чорними очима. У його усмішці Малюк відчув приховане кепкування. Але він не образився.

— Ну досить, Грицю! Смерть буває тільки раз. Та коли вже вмирати, то з музикою! Ну розкажи тепер про себе…

Дарина Петрівна покликала вечеряти.

Вікна в кухні затемнені. На стіні блимала гасова лампа. Посеред столу, покритого білою скатертиною, стояла ваза з такими ж квітами, що бачив Малюк сьогодні на Приморському бульварі. Пригадав, як просив одну квіточку.

Його погляд зустрівся з поглядом Ольги. Вона, здавалося йому, подумала про те ж саме.

— Ну як же ви, Ольго Андріївно, побазарювали сьогодні?

— Таких покупців, як ви, Петре Карповичу, більше не було. Не знала, що ви такий актор.

Вона розповіла Дарині Петрівні й братові, як він кумедно вмовляв її. Усі голосно засміялися.

— Чарівні квіти. Не розумію тільки, як ви їх виростили взимку? — поцікавився Малюк.

— Це робота тітки Дарини, — кивнула Ольга на господиню, — у неї квіти всю зиму ростуть, як в оранжереї.

Дарина Петрівна зніяковіла від похвали, пригощала нехитрими стравами — хамсою солоненькою, картоплею, смаженою на олії, а потім чаєм з вишневим варенням.

Сівши до столу, Малюк попередив: коли раптом постукає хто з непрошених гостей, то він, штурмбанфюрер Ганс Шефер, сам відкриє і все з’ясує.

— Принаймні цієї ночі, дорогі мої, можете бути спокійні.

Малюк посміхнувся. То була невесела посмішка, бо слова «можете бути спокійні» сказав лише так, для підняття настрою Самого ж тривога не залишає за себе й за них.

Після вечері Кропива розповів Петрові про свою втечу з табору військовополонених, про те, що переживають там люди.

Петро Малюк слухав сумну розповідь друга. А коли той закінчив, зауважив:

— Виходить, Грицю, становище у нас однакове. То ж давай разом і метикувати, як нам з нього вибратися.

— Згоден, — сказав Кропива і, подумавши, додав. — Забув ще про такий страшний випадок, що відбувся в таборі. Це було зовсім недавно. Завітав туди якийсь чоловік у цивільному. З наших, звичайно, і знаєш, що його привело? Прийшов, каже, дізнатися, чи немає, бува, серед полонених акторів або музикантів? Мене, природно, це зацікавило. Адже для мене театр, як длй тебе газета.

— Для чого ж, — питаю, — потрібні вам актори і музиканти?

Він зніяковів. Підійшов ближче й тихо сказав:

— Якщо ви актор, то, будь ласка: організовуємо ансамбль. Прошу вірити, я такий же невільник, як і ви. Мене примусили займатися цим. Але запевняю: хто піде до ансамблю, того випустять з табору. Таке розпорядження коменданта міста. Подумайте…

Один з полонених, — я його добре знав, — підійшов до того вербувальника, зняв пілотку, уклонився нижче пояса і на повному серйозі почав:

— Дозвольте, ваша величність, представитись: актор з Києвоградського театру Панько Голопупенко! Не уявляю життя поза сценою, дуже радий служити музі! — Він підняв поли брудної шинелі, вправно зробив реверанс і, удавано посміхнувшись, вигукнув патетично: — Погляньте, добродію, на нашу публіку! Бачите, яка в неї жадоба видовищ? Хліба — не треба! Видовищ!