Читати книгу - "Обережно, діти!"

Уроки музики ще витерпіти можна, а от хореографія – то не для мене. Вчителька з хореографії каже, що я ведмідь. Коли я сказав їй, що вона жуйка на дротику, вона образилася, казала, що татові скаже (ніби тато іншої думки). Хіба я винен, що вона така ґумова? Хай стрибає собі з дівчатками, які саме для цього народилися.

А хлопцям треба чогось серйознішого. Наприклад, бокс чи футбол. У садку неможливе ні перше, ні друге. Коли до нас знову прийде мер (у мерів завжди багато грошей і дорогі машини) і ми будемо показувати йому концерт, я запропоную йому подарувати нам стадіон: коли ми граємо в футбол, виховательки не хочуть бігати на проїжджу частину за м’ячем, а нас не пускають.

Якось мій дід поїхав до родичів у село. Правда, тільки на день. Переймати відповідальність за мене довелося батькам. Вони в мене люди зайняті. Дід каже, що вони виховують дітей заочно. Я не знаю, що таке заочно, знаю тільки, що сьогодні мене забирає з дитсадка тато. Я про це вже розповідав виховательці разів зо тридцять. Десь удвічі менше няні. Навіть учительці хореографії та директорці похвалився, коли вона заходила до свого кабінету. Правда, я ледь не збив її з ніг, але сказати встиг.

Свої речі я склав найперший. Перевдягнувся, сходив про всяк випадок у туалет (можливо, тато захоче піти зі мною на спортмайданчик, так, як дід), ще раз глянув на себе в дзеркало й сів біля своєї шафки на лавку.

Почали з’являтися перші батьки.

– А по мене сьогодні мій тато прийде, – продовжував я.

– Ну і що? А по мене тато щодня приходить, – встромив малий Сашко свою білобрису голову мені під самісінькі очі (він у нас найменший, і тому всі мали б його не ображати, казала вихователька). Його рот здався мені щойно ще нахабнішим, а очі – надто синіми. Я не дав йому стусана.

– І по мене! – кричав хтось із-за спини.

– А по мене – мама! – пищала із сусідньої шафки Настя.

– А по мене – сестра, – пробасив Павло.

Мені чомусь стало шкода Павла. Я підійшов до нього, поплескав по плечу й навіть сказав, що він мій справжній друг.

Забрали вже всіх. Навіть Павла. Я не знаю, скільки пройшло часу. Мені ставало трохи холодно. Я човгав черевиками. Вихователька не сварила. Певно, не чула. (Зазвичай вона чує ледь не знадвору.) Я почав човгати ще голосніше. Зрозумів, що роблю неправильно, й перестав. Я відірвав із дверцят жуйку. Почав вивертати свій кашкетик. Вікно було сіре і сумне. Хмарки теж. Почало темніти. Вихователька сиділа в ігровій і щось писала. Я бачив її через прочинені двері. Вона щоразу поглядала на годинника й знову складала книжки в себе на столі.

Рипнули двері.

– Нарешті! – почулося з ігрової, і вихователька вийшла в гардероб.

– Ви ще не йдете? – сказала через напіввідчинені двері прибиральниця.

– Та от. Тато має забрати.

– А телефон маєте?

– Так, але він чомусь не працює.

– А хоч де живе, знає?

– Напевно, зараз доведеться везти додому і чекати біля будинку. Якщо ні, залишу в дверях записку і візьму малого до себе.

Я навіть не обурився, коли вона сказала «малий». Мені раптом чомусь стало погано. Щось стислося у животі. Не те щоб дуже боліло чи млоїло, а просто погано.

Я навіть не міг рухатися.

– Ще мені цього бракувало, – буркнула вихователька і дала чорну таблетку.

Я виплюнув таблетку в кулак, стиснув руками живіт, зціпив зуби і вирішив іти.

Ми пішки піднімалися на сьомий поверх. Вихователька тримала мене за руку. Двері відчинив тато, підперезаний кухонним фартушком. На кухні щось шкварчало. Мама, здається, щойно намалювала нігті, бо виглянула з вітальні з розпрямленими пальцями…

Наступного дня приїхав дід. Я цілий день пролежав у ліжку. Дід обіцяв більше не їхати до родичів. Я не сумував, що не пішов у дитсадок. Шкодував тільки, що не взяв у Павла номер телефону.

До дитсадка ми з дідом щодня їздили автобусом. Бабуся Оля хотіла, щоб це був особливо престижний дитсадок, навіть якщо до нього треба добиратися автобусом. Мені все одно, який дитсадок, лиш би Павло був у моїй групі. І щоб нянька не кричала: «Поскладайте всі іграшки на своє місце». Я досі не знаю, чому вона сердиться, коли я складаю їх на своє, а не на її місце.

Я люблю, коли падає дощ. У мене є гарна зелена парасоля. Вона була колись Софійчина, а тепер – моя. Та про це – нікому! Я не люблю Софійчиних речей: колготок, светрів, курток та босоніжок. Але парасоля мені подобається, бо має замість костура хутряну кицьку. Вона – хлопчача, бо зелена. Якби була дівчача, була б червона або рожева.

Ми зайшли в автобус через передні двері. Людей було багато. Мені вже давно ніхто не поступається місцем. Іноді я навіть сам поступаюся. Вихователька казала, треба подавати іншим приклад.

Дідусь тримав мене за руку. Я не люблю, коли мене тримають за руку. Тоді всі думають, що я – малий. Другою рукою я тримався за ручку. Мені це навіть сподобалося. Рука трохи боліла, і я взявся за іншу ручку, ту, що збоку. Людей в автобусі не меншало. На зупинках було багато кольорових парасольок, а зеленої не мав ніхто. Автобус знову зупинився. Це ще не наша зупинка. Так сказав дідусь. Автобус рушив. Якась чудна жінка із сіткою на голові, як від волейбольного м’яча, почала лупити кулаками по шибці. Вона довго доганяла автобус, але він виявився швидшим. Мені це подобалося. Я навіть почав стрибати з радості й показувати жінці язика. Вона сердилася на мене і ще дужче тормосила кулаками. Я ще раз показав їй язика і скорчив таку міну, від якої всі дівчата у дворі лякаються. Жінка зупинилася, і мені раптом стало її шкода. У неї навіть не було парасолі, і густий холодний дощ струмками стікав