Читати книгу - "Російські казки"

— Киш, киш, горобці! Не їжте дідового гороху!

Аж чує: у лісі шумить, тріщить — іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса в піваршина, на голові щетина, на одній нозі — дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. У Вирлоокого була така натура: побачить людину, та ще й сумирну, не втримається, щоб дружбу не показати, боки не нам’яти; і не було милості від нього ні старому, ні малому, ні тихому, ні хвацькому.

Побачив Вирлоокий дідову онучку — така гарненька, як же ж її не зачепити? Та їй, певно, не до душі були його забавки: може, й вилаяла його — не знаю, тільки Вирлоокий зразу вбив її костуром.

Дід чекав, чекав — нема онучки, послав по неї старшу. Вирлоокий і ту вбив. Дід чекає-почекає — і тієї нема! — і каже дружині:

— Що це вони там забарились? Певно, з парубками заговорились, усе теревені справляють, а горобці горох наминають. Іди-но ти, стара, та швидше тягни їх за вуха.

Баба з печі злізла, в кутку патерицю взяла, через поріг перелізла і з кінцями пішла. Певно, як побачила онучок та потім Вирлоокого, здогадалася, що це його робота; з горя так і вчепилася йому в чуба. А нашому забіяці того й треба було…

Дід чекає бабу й онучок — не дочекається; нема та й нема! Дід і каже сам собі: «Що за лукавий? Чи не стрівся дружині парубок чорнявий? Сказано ж: од нашого ребра не чекати нам добра; а жінка все жінка, хоч і стара!». Ось так пометикувавши, встав він із-за столу, вдягнув тужурку, закурив люльку, помолився Богу і поплентався в дорогу. Приходить до гороху, дивиться: лежать його любі онучки — ніби сплять; тільки в однієї кров, як багряна стрічка, смугою на лобі, а в іншої на білій шийці п’ять синіх пальців викарбувались. А стара така понівечена, що й упізнати не можна. Дід заплакав-заголосив, цілував їх, голубив і слізно примовляв.

І довго проплакав би, та чує: в лісі шумить, тріщить — іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса піваршина, на голові щетина, на одній нозі — дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. Схопив діда і ну бити; насилу бідака вирвався і втік додому. Прибіг, сів на лавку, відпочив і каже: «Еге, над нами коїть штуки! Зажди, брате, і в нас є руки… Язиком хоч метеляй, та рукам волі не давай. Ми й самі не ликом шиті! Зачепив рукою, накладеш головою. Певно, тебе, Вирлоокий, не вчили змалку прислів’ю: робиш добро — не кайся, робиш зло — не сподівайся! Взяв нитку, віддаси мотузок!»

Довго міркував дід сам із собою і, нарешті вволю наговорившись, узяв залізний костур і вирушив бити Вирлоокого.

Іде він, іде і бачить ставок, а на ставку сидить куций селезень. Побачив діда селезень і кричить:

— Так, так, так! А я вгадав, що тут тебе чекав. Здоров будь, діду!

— Здоров, селезню! Чого ж ти мене чекав?

— Та знав, що ти за бабу й онучок підеш до Вирлоокого на розправу.

— А тобі хто сказав?

— Кума сказала.

— А кума звідки знає?

— Кума все знає, що на світі робиться; іноді ще діло не зробилося, а кума кумі вже про те на вухо шепоче, а пошепочуться дві куми — увесь світ знає.

— Ти диви, яке диво! — каже дід.

— Не диво, а правда. Та така вже правда, що буває лише з нашим братом і водиться лише серед старших.

— Он воно що! — мовив дід і рота роззявив; а тоді, схаменувшись, скинув шапку, вклонився куцому селезню і каже: — А ти, добродію, знаєш Вирлоокого?

— Як, як, як не знати! Знаю я його, кривого.

Селезень повернув голову вбік (збоку вони краще бачать), наставив око, подивився на діда та й каже:

— Еге! Кого біда не минає? Вік живи, вік учись, а все одно дурним помреш. Так, так, так!

Поправив крила, покрутив огузком і став повчати діда:

— Слухай, дідусю, та вчись, як на світі жити! Якось отут на березі почав Вирлоокий бити якогось небораку. А в ті часи була в мене за кожним словом приказка: ах, ах, ах! Вирлоокий знущається, а я сиджу у воді та й кричу собі: ах, ах, ах! От він, упоравшись із неборакою, підбіг до мене та, і поганого слова не сказавши, хап мене за хвіст! Та не на того напав, тільки хвіст у нього в руках і лишився. Воно хоч хвіст і малий, а все-таки шкода його… Кому своє добро не дороге? Кажуть же: всякій птиці свій хвіст ближче до тіла. Вирлоокий пішов додому та й каже дорогою: «Зажди! Навчу я тебе, як за інших заступатися». От я й узявся за розум відтоді, хоч би хто що робив, не кричу: ах, ах, ах! а все підтакую: так, так, так! Що ж… І жити стало краще, і поваги від людей більше. Всі кажуть: «От селезень — хоч куций, та розумний!».

— То не можеш ти, добродію, показати мені, де живе Вирлоокий?

— Так, так, так!

Селезень виліз із води і, перевалюючись із боку на бік, наче купчиха, пішов берегом, а дід за ним. Ідуть вони, ідуть, а на дорозі лежить мотузочка і каже:

— Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!

— Здрастуй, мотузочко!

— Як живеш? Куди ідеш?

— Живу і так і сяк, а йду до Вирлоокого на розправу; бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були такі хороші — на славу.

— Я твоїх онучок знала, бабуню поважала; візьми й мене на підмогу!

Дід подумав: «Може, пригодиться зв’язати Вирлоокого?» — і відповів: