Читати книгу - "Навчи її робити це"

…Вона вийшла на балкон і подивилася вниз. Біля під’їзду на лавці, де зазвичай сиділа компанія бабусь-пліткарок, стояла вже знайома джинсова сумка. А біля лавки стояла досить масивна валіза. «Значить, вона ще тут!» Аж ось і волосся її заблищало – з’явилася невідомо звідки, як ельф. «Та хіба могла вона залишити свої речі без нагляду? Така бестія сама кого хоч оббере».

– Я перепрошую! – крикнула Ліза так недолуго, що аж сама злякалася свого голосу. – Ану підніміться до мене ще раз!

Незнайомка підняла голову, поглянула на Лізу і кивнула. Потім слухняно взяла сумку, забрала валізу і попрямувала до під’їзду. А Ліза тим часом картала себе за необережність. Можна ж було ще хвилинку все обдумати, зважити – а тепер доведеться відповідати за свою необережність. Вороття назад нема. І знову дзвінок. Тепер вона має діяти рішуче.

– Марта, – солодко усміхаючись, дівчина із блискучим волоссям подала їй руку. – Тож, я так розумію, ви можете мені чимось допомогти?

– Ліза. Дуже приємно, – потиснула гарячу руку й раптом зловила себе на думці, що рука у дівчини з таким солодкаво-муркотливим ім’ям на диво затишна і приємна. – Давай будемо на ти. Не знаю, чи можу я тобі дійсно допомогти. Мені справді потрібна квартирантка, але… на деякий час.

– Чудовенько! На рік? На півроку?

– У тім-то й річ, що невідомо, на який проміжок часу. Щонайменше – на місяць. Розумію, що це по-дурному звучить. Але такі умови. Якщо не влаштовує, то я тебе й затримувати не буду.

– Я була б вам… тобі дуже вдячна! Бо мені – терміново і на сьогодні. А за місяць можна й нове житло підшукали. Не ночувати ж мені на вулиці, – Марта не стримувала радість.

– Вибач, але в тебе, я так розумію, жодного знайомого в цьому місті?

– Ані душі…

– Біда. Але смілива ти дівчина, респект! – Ліза знову подумки била себе по губах за такі слова, та нічого не могла вдіяти. Її вже понесло. – Пройдімо до вітальні.

Доки Марта вовтузилася у передпокої, Ліза гостинно накривала стіл.

– Чай? Каву? – питала так турботливо, наче нарешті зустріла довгождану родичку.

– Гівнюки задрипані… – невдоволено лаялась Марта.

– Хто? – Лізі було і весело, і незручно водночас.

– Ріелтори хвальоні. Я від них не очікувала такої підстави. Тепер слухавку не беруть!

– Та забий на них! То я тебе ще раз питаю: чай чи кава?

– Кава, коли така ласкава! – Марта спробувала пожартувати, але було помітно її внутрішню напругу. Звичайно – в чужій оселі, вперше, та ще з такою дивною господинею.

– Якби знала, що так складеться, приберегла б пляшечку Мікадо для такої гості. А так… вижерли тут з одним… напередодні.

– Та нічого. Мені сьогодні не до бухельця. Тим паче завтра прокидатися рано.

Лізу аж пересмикнуло на слові «прокидатися». То як це? Невже тепер усе буде інакше? І хтось прокидатиметься в її квартирі, кудись поспішатиме у справах, сидітиме за одним столом, купатиметься в її ванні, ділитиме з нею життя… Абсурд! Чоловіки, з якими Лізі доводилося мати стосунки, з’являлися пунктирно на тлі її буднів, часто зникаючи несподівано і надовго. Поверталися, винувато дивилися в очі, забирали свої речі і приносили інші, аж доки Ліза не обривала гру. А тепер вона здуру вляпалася в історію з невідомим кінцем, і доведеться терпіти поряд із собою ще одну людину – майже з вулиці. Бо хто вона така, та Марта? Може, аферистка якась. А все через раптовий напад страху. Уже й навчилася нібито нічого не боятися, і враз – ця безглузда атака анонімів, безглузда настільки, що аж сміх розбирає… А чи не переплутали її часом з кимось іншим, більш цікавим і важливим? Кому потрібна апатична напівкаліка, що ні перед ким не завинила, хіба що не привіталася декілька разів з місцевими ББС (легендарні бабці на лавках)?… Марта постійно мружила очі, смішно, мов кицька, і, неквапом ковтаючи каву, розповідала про себе – а виходила художня проза. Ліза, зачарована мовленням Марти, між іншим, помітила, як вона, ніби мимоволі, гладить пальцем круасан. Не підносить до рота, відкушуючи солодкі шматочки, а саме гладить кінчиком вказівного пальця. «Якби круасан був живим, він неодмінно б збудився», – подумала Ліза. Марта знімала квартиру удвох із бойфрендом, доки не дізналася, що той її нахабно зраджує. Тепер вона квартиру сама фінансово не потягне, а кімната, та іще й на двох – ідеальний варіант. Невже збрехала? Ліза чомусь подумала, що важко зрадити дівчині з такими котячо-зміїними очима і полум’яним волоссям. Ця й сама, мабуть, кого хочеш довкола пальця обведе. Проте слухала Марту уважно – голос новоспеченої квартирантки гіпнотизував: не солодкаво-мелодійний, не надто високий, якийсь особливий тембр, від якого стає млосно. Навіть якщо вона збрехала, то її право. «Врешті, кожен із нас вигадує найзручнішу брехню».

– А мій батько загинув, коли мама тільки дізналася про свою вагітність. Знаєш, його Афганістан забрав. Він поїхав на операцію в долину Альмар. Коли повертався, БМП, на якій вони із другом їхали, підірвалася на міні. А він саме спав усередині у відділенні десанту. Старих викинуло на землю, а його вдарило об броню. Через добу він помер від крововиливу в мозок та набряку легень.

– Ти ж на нього схожа?

– Ні, на жаль, я факсимільна копія діда по маминій лінії. Той помер не по-геройськи, значно банальніше.

– Від старості?

– Від алкоголю.

– У мене дід по матері теж пив, але тихцем. Соромився своєї звички. Пам’ятаю, я мала ще тоді була, привидів дуже боялась. І ось унадився один привид лякати мене по ночах: місяць світить, я одним оком визираю з-під ковдри, хоч удаю, що сплю. Бачу тінь страшну, що рухається з витягнутою рукою в сторону кутка. Торохтить, плямкає. Кілька ночей я терпіла, а раз не витримала – та як заверещу! Баба прокинулась, світло увімкнула – а коло діжки з брагою стоїть дід,