Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Мор, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мор" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 41
Перейти на сторінку:
одумався я й перестав даремно тулятися по дорогах, щоб нарешті знайшов прихисток у цьому світі, бо моє життя — цілковиті мандри. Нічого не зробив я ні доброго, ні поганого, а тільки пащекував, їв хліб прошений і тинявся. Нікому від мене не було солодко чи гірко, і жив я все-таки не як людина, а як тінь. Нехай приносив людям веселість, але чи не обійшлися б вони без моєї веселості; нехай давав утіху самотнім молодицям, але й без мене знайшли б вони її. Я трохи злякався такої гострої перестороги, хоч майже твердо знав: все це тільки химерна гра уяви, бо я спокійнісінько лежу під грушнею і сплю. Я можу уявити себе в цьому напівморочному стані будь-ким, навіть пребагатим-дукою, котрому нічого не варто видобути собі з кишені золотого дуката й кинути цим вертепникам. Я можу одягти себе в цьому сні в пишні шати і сісти в золоту карету, і хай мене везуть найкращі турецькі коні. Але щось із тої вистави проникало мені й до серця, і від того відчув я, що в грудях починає тонко боліти, і що я, напевне, залежав лівий бік, і що в мене стоять в очах справжні сльози, бо я трохи й каюся за своє гуляще й безпритульне життя. Але думаю я й інше: й такі, як я, потрібні світові. Хоч би для того, щоб не закисали люди у буденні, щоб могли на хвилю забутися і відчути добру заздрість: бачать-бо в мені від усього звільнену людину. «Не така марниця — воля», — вирішив я, перевертаючись на другий бік. Мені стало погідніше, і не боліло серце, і зміг я уявити себе багатим і мислостивим.

— Гей, ви, як вас там назвати! — закричав я вертепникам, що вже складали манаття. — Стривайте! Я хочу винагороду вам дати!

Подорожні спинилися, одночасно повернувши до мене жовті й моторошні черепи.

— Ви мені непоганий вертеп показали і немало доброго мені розказали. Я упізнав усі свої вади і звади і каюся в усьому неґречному і нестатечному, що вчинив я у цьому світі і узимі і вліті. Але кожен у ньому так проживає, яке призначення собі має! В кожного є неписана доля, і є на теє божа воля, — я показав на залите малиновою барвою небо. — Тож навіть у сні не судіте тих, котрі зла не чинять у світі!

Подорожани стояли супроти мене й дивилися, і я раптом зрозумів: очевидно, даремно це говорю, адже їхні голови порожні. Тому уявив у себе кишеню, набиту золотом, і уявив, що вийняв звідти битого таляра, а відтак кинув у одну із трьох наставлених до мене долонь. Монета дзенькнула, як об камінь, і я уздрів трьох вершників, які швидко помчали по дорозі. Курява огорнула мене з голови до ніг, і я голосно чхнув, пробуджуючись, щоб повіншувати собі ж таки доброго здоров'я.


2

Я входив у міську браму. Рипіли вози — саме проїжджала валка, і я, щоб не мати діла зі сторожею, долучився до гурту — вже зараз до подорожніх ставилися з підозрою через мор, який з'явивсь у далеких краях. Отак я увійшов у тісну, брудну вуличку, над якою вивишалися сірі стіни з малими вікнами. Посеред вулиці дзюркотів потік, несучи з собою нечистоти: шкаралущу, розварені овочі чи просто гній.

Був задоволений, що потрапив у місто, — ліг на душу ласкавий спокій, і я не без осолоди потинявся по вулицях, стережучись, однак, розхилених вікон. Але на одній із вуличок лиха пригода таки не обійшла мене, бо довелося пропустити повз себе повіз, а Що за завіскою мигнуло гарненьке шляхтянське личко, я так на нього задивився, що не встиг відскочити — згори на мене линула брудна злива помий. Я підскочив од несподіванки й перелякано стрибнув на зворотний бік вулички, звідки замахав кулаками на розхилене віконце. Кипів од обурення, але у віконці з'явилася така пухка й затишна молодичка і в неї так м'яко випнулися, притиснуті до лутки високі перса, що лайка застрягла мені в горлі.

— Вибачте гріх мій, панотче, — сказала ніжно молодичка. — Я вельми шкодую за вчинену вам прикрість і прошу натомість завітати до мого шинку: дам вам умитися і, коли ваша ласка, нагодую чим бог послав.

Я все ще стояв з розтуленим ротом, так був уражений покірливістю й люб'язною чемністю молодички. Струснувся, як міг, і знову зирнув у віконце: молодичка люб'язно покивувала й усміхалася. Коли ж погляд мій знову впав на її перса, то в голові мені легенько запаморочилося. Я навіть забув, що облито мене нечистотами і що мав би, для годиться, трохи посердитися, окрім того, голосно обізвався і мій живіт, у якому тлів тільки кусник з'їденого сьогодні вранці хліба. Очкур мій ледве тримався на кістлявих клубах, а горло мимоволі проковтнуло слину.

— Мій шинок, панотче, славний на цілу округу, — сказала господиня. — Всі довколишні шинкарі киплять супроти мене заздрістю і ладні повісити мене за це.

— І не завадило б, — буркнув я, відчуваючи, однак, що вже давно здався і що несила мені витримати аж перед двома спокусами: обіцяною їжею і такою принадною молодичкою.

Увійшов у темні сіни і задихнувся од кислого запаху, що тут стояв. Не відав, куди йти, вхідні двері, на лихо собі, зачинив також, тож лапав шарудяві стіни і ніяк не міг натрапити на двері внутрішні. В цей момент відчинилися вгорі дверцята, і я побачив у них колихливе тіло господині. Вона заступила прочіл — вгору вели старі, дерев'яні, з обламаними перилами сходи.

— В такому славетному шинку такий поганий вхід, — буркнув я, збираючись по сходах.

— Ще жоден не заблудився, — добродушно сказала господиня, і я побачив, що в неї з-за спини визирнуло чоловіче обличчя, яке подивилося на мене не без інтересу. Чоловік мав добрячу носяру, а все його обличчя, навіть той ніс, незважаючи на жовте світло свічки, яку тримала в руках господиня, були попелясто-сірі. Тільки вуста полум'яніли червоними п'явками, чоловік усміхнувся і щось прошепотів на вухо шинкарці.

Я переступив бажаний поріг і втрапив до величенької кімнати. Освітлювалася вона тільки невеликим віконцем, саме тим, куди визирала була молодичка, і в сутінку губилося кілька довгих столів, на яких блимав ряд невеличких свічечок. Молодичка вже стояла біля столів, і я використав нагоду роздивитися її пильніше. Обличчя мала м'яке, широке, на щоках — дві ямочки: усміхалася, очі трохи запливли товщем, але дивилися молодо й блискуче.

1 ... 6 7 8 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мор, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"