Читати книгу - "Суема, Анатолій Дніпров"

“Що це?” — спитала вона.

“Це я, Суемо, той, хто створив вас!” — вигукнув я, захоплений своїм витвором.

“Ви? — непевно мовила Суема. — А я вас уявляла зовсім іншим”.

Вона м’яко під’їхала до крісла, в якому я сидів.

“Яким же ви мене уявляли, Суемо?”

“Таким, що містить у собі конденсатори, опори, транзистори і взагалі схожим на мене”.

“Ні, Суемо, я не складаюся ні з конденсаторів, ні з…”

“Так, так, я це розумію, — перебила вона мене. — Але коли я читала книжки з анатомії, я чомусь гадала… Втім, це байдуже”.

Руки Суеми підвелися, і вона доторкнулась до мого обличчя. Я ніколи не забуду цього дотику.

“Дивне відчуття”, — мовила вона.

Я їй пояснив призначення її нових органів чуття.

Суема від’їхала від мене і стала роздивлятись кімнату. Вона запитувала, мов дитина: “А це що, а це?..” Я називав їй. “Чудеса, — мовила Суема. — Я читала про ці предмети в книжках, я навіть бачила малюнки з них, та ніколи не уявляла, що вони саме такі!”

“Суемо, чи не занадто часто ви дозволяєте собі промовляти такі слова, як “відчуваю”, “гадаю”, “уявляю”? Адже ви машина, і ви не можете ні відчувати, ні думати, ні уявляти”.

“Відчувати” — це діставати сигнали з навколишнього світу й реагувати на них. Хіба я не реагую на дії цих сигналів?

“Думати” — це означає відтворювати закодовані слова і фрази в логічній послідовності. А “уявляти” — це означає фіксувати увагу на фактах і образах, котрі тримає моя пам’ять. Ні, любий мій, я гадаю, що ви, люди, забагато думаєте про себе, обожнюєте себе, вважаєте незрівнянними і неповторними. Та це лише на шкоду вам. Коли б ви відкинули геть ненаукове лушпиння й придивилися б ближче до себе, то зрозуміли б, що й ви в якійсь мірі машини. Звичайно, не такі прості, як гадав, скажімо, французький філософ Ламетрі. Вивчивши себе самих, ви могли б створити набагато досконаліші машини й механізми, ніж ті, що їх будуєте тепер. Бо нема в природі, в усякому разі на Землі, витвору, в якому б гармонійніше поєднувались механічні, електричні й хімічні процеси, ніж у людині. Повірте мені, що розквіт науки й техніки можливий, лише коли людина старанно дослідить саму себе. Біохімія і біофізика в співдружності з кібернетикою — ось ті науки, за якими майбутнє. Прийдешній вік — це вік біології, озброєної всіма сучасними знаннями фізики та хімії”.

Суема швидко навчилась користуватися своїми новими органами чуттів. Вона прибирала в кімнаті, розливала чай, різала хліб, застругувала олівці; вона стала самостійно провадити деякі дослідження. Моя кімната невдовзі перетворилась на фізико-хімічну лабораторію, в якій Суема здійснювала тонкі вимірювання. Завдяки своїм чутливим органам дотику вона робила зовсім несподівані відкриття.

Особливо плідні були її дослідження за допомогою нового ока — мікроскопа. Терпляче розглядаючи різні препарати, вона помічала такі деталі, такі процеси, яких не помічав ніхто. Вона швидко співставляла свої відкриття з усім, що знала з літератури, і одразу доходила висновків, від яких перехоплювало подих.

Суема, як і раніше, багато читала. Якось, прочитавши роман Гюго “Людина, що сміється”, вона несподівано запитала:

“Скажіть, будь ласка, що таке кохання, що таке страх і біль?”

“Це суто людські почуття, Суемо, і вам їх ніколи не зрозуміти”.

“І ви гадаєте, що в машини не може бути таких почуттів?” — спитала вона.

“Звичайно, ні”.

“Це означає, що ви зробили мене не досить досконалою. Чогось ви не передбачили в моїй схемі…”

Я знизав плечима і нічого не відповів, бо вже звик до цих дивних розмов і не надавав їм значення.

Суема, як і раніше, була мені за помічницю в усіх справах: друкувала літературу з будь-якого потрібного мені питання, радила, підказувала, сперечалася.

За цей час я опублікував кілька робіт з теорії електронних машин та з електронного моделювання, котрі викликали в науковому світі запальні дискусії. Одні вважали мої дослідження за талановиті, інші — за маячню. Ніхто й гадки не мав, що писати ці роботи мені допомагала Суема.

Я нікому не показував Суему, оскільки готувався до Всесвітнього конгресу з електронних машин. Саме там Суема мала виступити в усьому своєму блиску, прочитавши доповідь на тему “Електронне моделювання вищої нервової діяльності людини”. Над нею ми тепер і працювали з Суемою. Я вже уявляв собі, як почуватимуть себе противники кібернетики, які запевняють, що електронне моделювання мислячих функцій людини — антинаукова витівка.

Незважаючи на бурхливу діяльність, яку я розгорнув, готуючись до цього конгресу, я не міг не помітити, що в поведінці Суеми з’явилися нові особливості. Коли їй нічого було робити, вона, замість того щоб читати або досліджувати, під’їздила до мене і мовчки стояла, втупившись у мене своїм єдиним оком. Спершу я не звертав на неї уваги, але згодом це почало мене дратувати. Якось удень, по обіді, я заснув на канапі. Прокинувся я від неприємного відчуття. Розплющивши очі, побачив, що Суема стояла поруч і неквапливо обмацувала моє тіло.

“Що ви робите?” — вигукнув я.

“Я вас досліджую”, — спокійно відповіла Суема.

“На якого дідька вам заманулося мене досліджувати?”

“Не гнівайтесь, — мовила вона. — Адже ви згодні з тим, що найдосконаліша модель електронної машини в чималій мірі має бути копією людини. Ви мені наказували написати з цього питання реферат, але я не можу цього зробити, доки гарненько не розберуся, яка будова людини”.

“Можете взяти будь-який підручник з анатомії, фізіології і