Читати книгу - "Поправка на Ікс, Валентина Миколаївна Журавльова"

Ревзін чекав мене. На столі сохло розкладене тютюнове листя. Треба сказати, що Ревзін курив нечасто— двічі, може тричі на день. Але возитися з тютюном і люлькою любив.

— Завітаєв споряджає роботів? — спитав Ревзін Вислухавши відповідь, скривився. Дістав ножа, довго розглядав лезо, потім сказав: — Пропадуть…

Я теж вважала, що роботи загинуть. Але мене цікавила думка спеціаліста.

— Чому пропадуть, Павле Даниловичу? — спитала я.

Ревзін знизав плечима.

— Автоматика!

Це прозвучало не дуже схвально.

— Ну так що?

— А те, що роботи керуються ультразвуковим променем. Коли вони глибоко залазять у кратер вулкана… уявляєте, що відбувається? Промінь упирається в скелю, керування порушується.

— Але роботи мають і незалежне, кібернетичне керування.

Ревзін махнув рукою.

— Вся ця кібернетична музика працює, кінець кінцем, за програмою, яку складає людина. А людина майже нічого не знає про великі глибини. Тому й машина погано “мислить”. Якщо, скажімо, — він усміхнувся, — якщо з’явиться морський змій…

— А ви вірите?

— Я водолаз!

Судячи з Інтонації, він вірив. Ми помовчали.

— Гаразд, — сказав Ревзін. — Давайте почитаємо. Я відкрила рукопис.

Ці розділи були написані майже два роки тому. Тоді точилася дискусія про місцезнаходження затонулого острова. Більшість учених вважала, що Атлантида знаходилася за Гібралтарською протокою, в Атлантичному океані. За іншою гіпотезою Атлантида була розташована в східній частині Середземного моря. Цю версію вперше висунув усередині минулого століття російський вчений Норов, який помітив, що в творах грецьких і римських авторів поняття “Атлант”, “Атлантія” пов’язуються саме з східною частиною Середземного моря. Порпаючись у матеріалах, що мали хоч якесь відношення до Атлантиди, я звернула увагу на одну деталь, яка свідчила на користь Норова і його послідовників. Атланти, якщо вірити розказаній Платоном легенді, збиралися завоювати Грецію і Єгипет. Для острова, розташованого у східній частині Середземного моря, обидві ці країни сусідні, тому така війна цілком імовірна. Якщо ж Атлантида була розташована за Гібралтаром, то навряд чи можна допустити, що атланти почали війну з Грецією, перед тим не завоювавши Іспанію, Італію, північно-західне узбережжя Африки. Однак і в цьому випадку загибель самої Атлантиди ще не означала загибелі держави атлантів. Коли б, наприклад, Македонія загинула в той час, як Александр Македонський дійшов до кордонів Індії, то чи призвело б це до загибелі створеної ним імперії? Звичайно, ні. Саме так не могла безслідно зникнути й держава атлантів, коли б її воїни пройшли від Гібралтара до Греції. Тому логічніше припустити, що Атлантида була порівняно невеликим островом, розташованим ближче до берегів Греції і Єгипту. Можливо, сучасний Кріт — частина затонулої колись Атлантиди,

Саме це припущення і лягло в основу роману. Писалося легко, і я давно б закінчила книгу, коли б не зустріч із Завітаєвим. Я прийшла до нього проконсультуватися в одному суто технічному питанні. А вийшла з ясним усвідомленням того, що книга не потрібна.

Завітаєв не вірив в Атлантиду, і я нічого не могла і йому довести. Завітаєв сперечався надзвичайно майстерно. Він зіткнув обидві гіпотези і знищив їх взаємними доводами. Каскад парадоксальних міркувань, незліченна кількість зовні дуже переконливих доказів — і від моїх уявлень майже нічого не лишилося. “Подумайте, — говорив Завітаєв, — послідовники атлантичної гіпотези посилаються на те, що описана Платоном столиця Атлантиди схожа на місто Теночтітлан, що існувало в ацтеків. Звідси роблять висновок, що ацтеки копіювали атлантів. А ви посилаєтесь на те, що Атлантида мов дві краплі води схожа на Кноссу, розкопану археологами столицю крітського царя Міноса. Хто ж правий? І ви, і ваші супротивники. В цьому вся суть. Описана Платоном Атлантида схожа на будь-яке місто тієї епохи. Це найяскравіше свідчить про те, що Атлантида має міфічний характер. Адже в кожного реального міста є свої неповторні риси. А в Атлантиди їх нема… Шукати це міфічне місто марно. Але його можна створити”.

Пам’ятаю, спочатку мене дуже здивувало слово “створити”. Мені навіть здалося, що Завітаєв обмовився. Одначе він справді мав на увазі створення Атлантиди!

Тепер ідея Завітаєва здається мені цілком закономірною. Але тоді я була ошелешена. Я навіть пробувала заперечувати. А Завітаєв усміхався. Я не знала, що його проект уже схвалений…

У Завітаєва молоде обличчя і старе чоло. Контраст дивовижний. Чоло прорізане глибокими горизонтальними зморшками — вірна ознака, що людина живе напруженим розумовим життям. Пізніше Завітаєв признався мені: “Я відвик так просто відпочивати. Не можу позбутися думок. Єдине, чого я навчився, — переключати думки. Думаєш про одне, потім — раз! — наче важіль пересунувся… Скрегіт, скрип — і думки потекли по іншому руслу”. Я перепитала: “Скрегіт і скрип?” Завітаєв кивнув: “Ще й які! Думка, якщо вона чогось варта, не любить, щоб її виключали. Вона любить, щоб її думали. Але переключатися доводиться. Це замінює відпочинок”. На мій погляд — погано замінює. Саме тому в Завітаєва молоде обличчя, але старе чоло. І зморшки стають глибшими, коли Завітаєв усміхається.

“Не сподівався, що фантаст може бути таким скептиком, — посміювався Завітаєв. — Знаєте, це тому, що ви жінка. В глибині душі жінки консервативні. Навіть коли вони фантазують… Ні, серйозно, чому ви не вірите?”

Чому я не вірила? Важко сказати. Навіть у наш незвичайний вік ідея Завітаєва була надто незвичайна і надто смілива. Завітаєв пропонував створювати штучні острови шляхом керованого виверження вулканів.

Під час природних вивержень підводних вулканів інколи справді утворюються невеликі острівці. Це я знала. Але Завітаєв пішов значно далі. Він говорив про принципову можливість викликати витікання магми в будь-якій точці океану. Він висунув метод розрахунку, котрий, на його думку, давав змогу заздалегідь передбачати масштаби й результати виверження. Завітаєв говорив про нові порти в океані, про створення штучних