Читати книгу - "Право жити, Юрій Вікторович Лоцманенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не вбивця, навігаторе. І не жорстока людина, як ви гадаєте. Але вистрілив би негайно. Ви знаєте, що може статись, коли він не загине одразу?.. Ні! Я теж не знаю. А що як він порушить природний плин еволюції земного людства?! Ця можливість мізерна, однак вона існує!
— І все ж виправдати вбивство людини не можна ні за яких обставин, капітане. Ми самі — люди. Люди!
— Нерозумна малеча! Всім так і кортить випробувати свою короткозору гуманність. Убити людину!.. Зрозумійте, ми повинні передбачити все на тисячоліття. Генетичний код спадковості у цієї людини безнадійно зіпсований радіацією. Вилікувати воїна неможливо. Якщо він виживе, але хоч одна з сорока шести спадкових хромосом зазнала променевого руйнування… У нього напевне є чи буде сім'я. Народяться діти. Вони відрізнятимуться од інших дітей. Виникнуть мутації, стійкі, не передбачені природою, спадкові мутації. Найвірогідніше, що мутанти будуть нежиттєздатні і загинуть в першому поколінні. А якщо — ні? Уявіть собі, навігаторе, час. Тисячоліття. Безмежна кількість мутантів, життєздатних нелюдей з мікроскопічним мозком. Які вони будуть? Куди спрямують людську еволюцію? Ми не знаємо. З такими категоріями, як час і еволюція, — не жартують!
— Ваша правда, каштане. Дозвольте… діяти?
— Негайно. Візьміть гравітоліт і роботів — електронна пам'ять автоматів зафіксувала прикмети цього нещасного. Можливо, вам доведеться розшукувати його саме за прикметами. Втім, гадаю, що за півтори години він не міг відійти далеко, і променеві індикатори легко виявлять на відстані локальне випромінювання його тіла. Що робити далі, ви знаєте.
Гора здригнулася від могутнього поштовху, і грім вибуху понісся за виднокрай, луною відбиваючись од інших вершин, вибухова хвиля промчала над морем, що посеред землі, над зеленими островами і розтанула безслідно в неосяжних просторах атмосфери. Навздогін за першим ударом пролунав другий, третій… Звідки грім у ясному небі?
Транссистемник «Сео» випробовував планетарні двигуни: ремонт було закінчено. Збігали хвилини, й могутні удари злилися в нестерпний гуркіт. Двокілометровий чорний спис сперся на вогняний стовп, відірвався од гірської маківки і важко, з болісним ревом, немов прощаючись, поринув у голубінь. І знову, як три місяці тому, спалахнула радісним сяйвом гора. Струмки розпеченого базальту весело поринули вниз, щоб спопелити, знищити все живе на своєму шляху. Але вони не досягли мети, спинившись раптом перед невидимою перешкодою — непроникним енергетичним бар'єром.
Безхмарне небо довго ще зберігало білий пінистий слід.
— Десять секунд. Додатковий імпульс шість міліерг на четверту дюзу. Прискорення сім G, — доповідав кібернетичний штурман.
Земна атмосфера ворожа швидкості. Трильйони злих молекул вп'ялися в загострений ніс корабля, розтікаючись світними іонізованими ріками по корпусу. Та нейтронітова оболонка була холодна.
— Двадцять секунд. Корекція першої дюзи один міліерг. Прискорення п'ятнадцять G.
Антигравітаційні крісла надійно захищали зореплавців від перевантажень. Керував кораблем автомат: людська реакція надто повільна. Тисячі навігаційних і контрольних приладів щомиті надсилали до електронного мозку вичерпну інформацію про швидкість, прискорення, атмосферний опір, іонізацію корпусу, параметри руху, відхилення від визначеної траєкторії, режим роботи всіх систем зорельота. За мільйонні частки секунди автомат аналізував ці відомості, звіряв з програмою, знаходив єдино можливе в кожну мить рішення й відповідав комплексом команд-імпульсів, щоб уже в наступну мить підтвердити їх, скорегувати або замінити іншими.
— Шістдесят секунд. Перша, третя, п'ята дюзи нуль. Прискорення вісім G.
За непроникною нейтронітовою бронею «Сео» тепер лунав тільки один голос. Чіткі слова кібернетичного штурмана інформували космонавтів, а справжні команди із світловою швидкістю мчали по надійно задубльованих комунікаціях до сотень автоматів-виконавців.
— Сто десять секунд. Друга, четверта, шоста дюзи нуль. Прискорення нуль. Стаціонарна навколопланетна орбіта.
— Увага! Капітан до координаторів палуб. Старт на транссистемну траєкторію з третього витка.
Темпозиметр відлічував секунди. Дев'ять тисяч секунд на земній орбіті, потім кілька місяців розгону до субсвітлової швидкості, а далі кожна година корабельного часу дорівнюватиме рокам, що пролетять на Землі та на батьківщині чужинців. Система Об'єднаного Розуму посилає своїх синів далеко й надовго. Час не має для Системи такого великого значення, як для окремих цивілізацій. Адже існує вона понад мільярд років.
— Прекрасна планета. Вам не хотілося б, навігаторе, повернутися сюди з новим рейсом? На жаль, я не встигну. Старий.
— Неодмінно повернуся, капітане. Обіцяю вам. Правда, на Землі промине близько п'ятнадцяти тисячоліть… Цікаво, на який щабель розвитку стане її людство?
— Певен, що до того часу вони сягнуть у Простір і навіть увійдуть до Системи. А яка ваша думка, Аое?
— Якщо не завадить випадок. Траплялося — деякі цивілізації знищували себе на самому початку технологічної ери. Термоядерні війни та неминуче виродження людства — як наслідок. Або необережність в наукових дослідженнях…
— Я не поділяю вашого песимізму, Аое. До речі, на який термін розрахована дія захисту зони посадки «Сео»?
— П'ятсот років, капітане. Цього вистачить, щоб радіація практично припинилася — я сам встановив реле часу. Потім кільце випромінювачів буде автоматично знищене, а зона знову стане територією для всіх…
— На жаль, нам не пощастило уникнути контакту. Якби не той випадок… Навігаторе, як ви знайшли порушника?
— Дуже швидко. Запеленгував індикаторами — його тіло сильно випромінювало, навіть дивно, що він тримався ще на ногах. А за хвилину з гравітольота помітив вогник. Воїн не покинув свого смолоскипа, капітане!
— Нещасний. Він був приречений на довге й жахливе вмирання, та ще й опромінив би родичів. Гадаю, ви не схибили, і його смерть була легка й миттєва.
— Мені не довелося стріляти. Побачивши мене, воїн не злякався і перший заговорив. Молектронний лінгвіст переклав його слова на нашу мову. Уявити важко, капітане, але цей воїн був певен, що боги карають його на смерть за страшний злочин, — і був готовий загинути. Адже він украв вогонь…
— Украв вогонь?..
— У людей його племені згасло вічне багаття. Він просив у мене, всевладного небожителя… ні, не життя… просив відстрочку, щоб однести вогонь до рідного селища. І я не посмів відмовити, капітане. За дві години він повернувся — і сконав на моїх очах.
— Дивна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Право жити, Юрій Вікторович Лоцманенко», після закриття браузера.