Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

274
0
09.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, зомбі" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 34
Перейти на сторінку:
таксиста. Інформація: контакти протягом сьогоднішнього вечора. І зробіть знімки. Збір у мене, опівночі. Втямили?

Мур-Мур поважно кивнув. Лугиня був німий як риба. Попереду зблиснули вогні метро. Машина стала гальмувать. Обіч темніла ріка, і її гладь вже починала шерхнути.


ІV

Над ранком задзеленчав телефон. Я спав без задніх ніг і прочумався десь аж після десятого дзвінка. За вікнами стояла глуха, темна ніч.

— Галло! — пролунав у трубці далекий голос Мурата. — Галло! Та прокинься ж, тетеря! Галло, ти слухаєш?

— Угу… — муркнув я, притискаючи трубку до вуха. — Чого тобі, в дідька?

Скількись часу Мурат мовчав.

— Кепські справи, — нарешті буркнув він. — У Малевича обшук.

— Хто сказав?! — підхопивсь я на ліжку.

— Його дружина. Опергрупа наїхала відразу ж після убивства. Що шукали — невідомо. Судячи з усього, навіть без дозволу прокурора.

— А дружина… а вона хіба… — Я схаменувся, що верзу дурниці, й прикусив язика.

— Все одно ми влипли в халепу. — помовчавши, сказав Мурат. — З гри поки що не виходимо. Бери свою «шістку» — й гаття. Адресу знаєш?

— Угу, — сказав я і кинув трубку.


Малевич мешкав у бетоновому котеджі, біля котрого стирчало декілька жалюгідних деревцят. Далеко в полі видно було міське звалище, а за дорогою — озеро якоїсь олив'яної барви. Дружина зустріла нас на ґанку. Певне, вона не спала всеньку ніч, бо на виду аж зчорніла.

— То вони вам пояснили мету цього наїзду? — обернувсь до неї Мурат, коли ми зайшли досередини.

— Ні, — обізвалася вона. Голос її був хрипкий. — Ні, — повторила вона, й на мить лице її скривилося, як у дитини. Але вона тут же опанувала себе — В мене ніхто нічого не питав. Ні дозволу, ані…

— Вас не ознайомили з постановою про обшук?! — здивувась я.

Вона покрутила головою.

— Жодних паперів. Вони впали як сніг на голову… й зразу ж стали галасувать, що мій чоловік — бандит, що він переховує наркотики… а тоді… тоді…

В горлі їй здавило.

— А тоді вони звістили, що пан Малевич мертвий?

Вона справилася з собою й кивнула. Все-таки це була мужня жінка.

— …І ввесь час кричали. — сказала вона, дивлячись перед себе. — Да мы тебя как посадим, да ты у нас как посидишь до вечера… ты тогда, курочка, по-другому петь будешь! Твой муж занимался грязными делишками…вам, кооперативщикам, дали свободу, а мы бы вас, подонков… — Вона замовкла. — Їх четверо було… чи п'ятеро… здається, четверо: два міліціонери, наш дільничний… і… і якийсь у цивільному…

— У цивільному?

— Ну… ну в цивільному! — Вона подивилась на мене своїми очима, в котрих чаївся біль. — Такий… років за п'ятдесят, з жорстким обличчям… командував тут усе… Оце відкрийте… а тут треба перемацати…

— Тааак… — протягнув Мурат, професійно роззираючись по кімнаті. — Виходить, у цивільному… А на словах — шукали наркотики! Ну, а копію протоколу вам, звісно ж, не зоставили… І, до речі, понятих запросили?

— Були… були, двоє. Сусіди… А протоколу ніхто й не складав. Я вимагала, але… — вона посміхнулася якось жалюгідно. — …Ну, там… ну, так вийшло… коли я стала протестувать, то мене прикували… до батареї…

Ми перезирнулися.

— Даруйте, — сказав Мурат, змірявши її поглядом, — вас… прикували до батареї наручниками?..

— Атож… — промовила вона. — А що… А… ну, вже ж… — Голос її став заламуватися. Вона хутко підійшла до фотеля й сіла, обхопивши голову руками. Мурат налив у шклянку води й подав їй.

Я пройшов по кімнаті, пильно роззираючись доокруж.

— Не думаю, щоб тут шукали наркотики, — озвавсь Мурат.

Я згідно кивнув. Тоді обернувсь до тої жінки.

— Ви дозволите нам тут трохи роздивитися?

— Угу… — сказала вона здавленим голосом. — Подивіться… Все одно вони майже нічого не взяли. Он там папір… опис, чи як його.

Переступаючи через розкидані лахи, Мурат підійшов до серванта.

— Дивовижно!.. — вигукнув він. — Зошит загальний у клейончатих палітурках… книга бухгалтерського обліку… машинописний текст, котрий починається словами «основною хибою нашої економіки»… машинописний текст, під назвою «Спецслужби в СРСР», журнал… Слухай, та це якийсь… е-е… сон робочої кобили!..

— Рябої, — сказав я.

— Ну, рябої… До чого тут наркотики, подумати тільки!

— Які наркотики!.. — простогнала жінка, піднімаючи на нас погляд. — Господи, це вже днів чотири, як на нас звалилося отаке лихо… погрози по телефону, якісь безглузді анонімки!… Хтозначого й хтозна од кого… А потім на мене напали оті двоє…

— Напали?! — обернувся Мурат. — Коли це сталося?

— Напередодні… за два… за два дні. Увечері… Один такий здоровезний, а другий… мерзенне обличчя, плескате якесь… і шрам на шиї. А по тому… по тому ізнов дзвінок: «Не перестанешь копаться в чужих делах — еще не то сделаем!» — Вона таки заплакала, і в цім домі, що стояв пусткою, виразно став чутися подих смерті. — Євген казав, що звернеться до вас… що ви все можете, що це останній шанс і тільки ви зумієте розшукать його брата… Йому теж погрожували, а тоді він пропав, і все, і його нема… а тепер нема і Євгена!..

Чого я не можу зносити, то це жіночих сліз. Й жіночої істерики теж. Поки Мурат панькався з нею, я поспішив ушитись на ґанок. Вже розвиднялось. З далеких пагорбів віяв вітер. Під дворищем валялися якісь труби. За ними стояли наші авто. Я заліз ув одне з них і стусонув МурМура під бік.

– Є робота, — сказав я, дивлячись на похмуру, грузьку дорогу, розбиту ваговозами.

— Когось винюхати? — поспитав МурМур. Його очі з пласкими жовтими зіницями, котрі здавалися поставленими сторч, скосилися в мій бік.

— Щось такого, — потвердив я. — Поруч

1 ... 6 7 8 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"