Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

З хвіртки вийшов Мурат. На тлі каламутного досвітку його постать була здоровезна і вугласта, мов скеля.

Я посунувся за кермо і ввімкнув мотор. Мурат заліз досередини. Тоді обернувся до МурМура.

— А ти…

— Він знає, — устряв я. — Хай бере другу машину… й Барабаша, як захоче. Не знаю, правда, який з того Барабаша хосен… Ну, а ти…

— Я?! — здивувався Мурат.

— Треба б пошастати по хавірах. Здається, я знаю, де шукать того… з пласкою мармизою…

— А… це ти за тих двох!.. — Мурат якусь хвилю сопів, напружено думаючи. — Гаразд… — буркнув він, не дивлячись на мене. — Давай… хоч до трамвая підвезеш, чи що…

Я витиснув зчеплення, й зпід колес бризнула грязюка. Мороз над ранком щез. У повітрі висіла імла, сідаючи на шклі дрібними краплями. Мурат набурмосився й мовчав. Мені та візита до вмерлеця теж не додавала втіхи.

Ми підкотили до траси, і я загальмував, перечікуючи, поки проїдуть авто.

— Хрінова справа… — раптом буркнув Мурат. — Найгірше, що з неї нічого не втямиш…

Я провів поглядом здоровезний автобус із написом «Інкомбанк».

— А що тут незрозумілого… — сказав я, рушаючи з місця. — Зв'язок між епізодами? Технічно це нескладно — заповнить прогалини й скласти цілісну картину. Річ у тому… — я додав газу, — …річ тільки у тому, що це буде за картина!

– І що нам з нею робити! — буркнув Мурат. — Хіба самим виносити вироки…

— …Та й своїми ж руками виконувать! — докинув я. — Гроші, правда, заплачено… гроші ж нам перераховано, добродію! Може, їй хоч охорону дать, га? І як не кажи, а Малевичамолодшого теж слід було б розшукати. — Я сплюнув у вікно. — Ми, коханий дядьку, маємо цілу купу злочинів. І в цій купі щось і близько нема того, кого нам доручили шукать. Кого треба найперш! Весела історія, га?

— Весела… — буркнув мурат. — Весела… далі вже нікуди!

Попереду стало видно трамвайну зупинку. Я загальмував, і Мурат насилу випхався з машини.

— Майся на бачності!.. — буркнув він, рушаючи до трамвая. — Потрясеш бичів… та добре, мать їх так і перетак, не шкодуй… а пополудні я скличу нараду… З цією справою щось не так!..

Двері одкрила Кончіта.

— О-о, — протягнула вона, — хто до нас прийшов… Котику мій смачнесенький, а дай же я тебе… е-е… поцілую!..

— Ну, як жиздь… — сказав я, заходячи досередини (в ніс ударив сопух шкарпеток і перекислої браги).

— Що? А, жиздь… жиздь — нічого! — закивала Кончіта.

— … половая! — уточнив я.

– І полова… і полова теж, — сказала вона, з підозрою зиркаючи на мене.

— Чудово… — Я спинився й понюхав повітря. (Крім браги й шкарпеток, смерділо ще тютюновим димом, а Кончіта, треба сказать, не палила). — То що, бичі вдома? — Вона знехотя кивнула. — Сплять, значить, у своїх бичовках? — Вона подумала й знов кивнула. — Ой, як добреее! Зараз шмурдяку вип'ємо… — Я стусаном розчахнув двері і вваливсь до кімнати.

Там був несусвітний гармидер. Стіну коло вікна хтось обригав. На столі вивищувалася кастрюля — у двоє відер і з одірваним вухом. Стояли дві розкладачки, і на одній справді хропло якесь одоробало, а на другій сидів Портюша, заспаний і кудлатий, немов горила.

— Хай живе КПРС… — загорлав я з порога, салютуючи стиснутим кулаком.

— … на тому світі! — прохрипів Портюша й підняв свою клешню, од чого ще більше став схожий на здорову чорну мавпу.

Господи, як же я не люблю пияків — ото таких обдрипаних, жалюгідних, одутлих од перепою… Але це був Портюша, якого я знав уже більше десяти років, той Портюша, з яким я працював на цегельному заводі, коли мене вигнали з університету; Портюша, котрий ввалювався до кімнати, яку ми удвох наймали тої зими, й, засніжений, п'яний як чіп, з кавалком ліверної ковбаси і недопитою пляшкою в кишені пальта, хрипів: «Ту бі — о нот ту бі?», — а я, жбурнувши на ліжко англійськоросійського словника, з яким намагався після зміни читать Хемінгуея, схоплювався на ноги й горлав, стрясаючи кулаком: «Ту бі! Ту бі-і-і!..»; Портюша, котрий, вистромившись із печі, де ми якраз розвантажували цеглу, брудний і замурзаний, як свиня, гукнув делегації чорних комуністів, які прийшли ознайомитися з цегельним заводом: «У нас не ділять людей за кольором шкури… пашем — как нєгри!»; Портюша, який примудрився колись прогуляти сімнадцять робочих днів, побивши рекорди навіть такої діри, як цегельний завод, — а замість бюлетеня приніс довідку од фельдшера, де чорним по білому було написано «острое алкогольное отравление»; врештірешт, це був організатор демонстрації алкоголіків — єдиної на цілий Союз! — котрі заявилися на один з демократичних мітингів із гаслами: «Самогонні апарати — в серійне виробництво», «Геть ЛТП», «Пляшка горілки — це десять кілограмів м'яса за калорійністю» і навіть «Міняємо партійний апарат на самогонний». Так що Портюшу я поважав. Портюшу я навіть любив, це була виняткова, акцентуйована особистість, котра не дає суспільству застоюватися в міщанському благополуччі. Врешті, й Кончіта, до котрої він пристав останнім часом, була теж не подарунок: ця жінка мало того, що дуже і над усе в житті не любила випить, — вона ще й мала добре підвішеного язика, за що я і дав їй отаке екзотичне прізвисько. Люди добрі, а що ж іще можна сказать про жінку, яка вершину свого захвату висловлює у фразах: «Я там буквально кінчала», або: «Ну, там прямо кінчить можна було», чи: «Ой, не сміши, бо зараз кінчу»? Крім усього цього, їхня хавіра служила мені цінним джерелом інформації: сюди частенько заходили, а то й по кілька днів жили тут ріжні люди, так чи