Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

З дандаріями пов'язують так звану Тендрівську косу в Криму, інак<19>ше Тендру. У тому ж Криму, на його південно-західному узбережжі Птолемей у ІІ та Амміан Марцеллін у IV ст. знають місто Дандака, одне з трьох найбільших тогочасних міст Таврики. Така ж сама назва — Дандака — фіксується в обох давньоіндійських епосах — «Махабгаратi» й «Рамаяні».

Таким чином, дандарії згадуються в різних писемних джерелах упродовж усього античного періоду, що охоплює майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е. А топоніми, пов'язані з ними, поширені від Кубані до Південного Бугу, включаючи й Крим, тобто в ареалі розселення сіндо-меотських племен, які складали вагому частку населення боспорського царства. Певний час вважалося, що дандарії — народ не зовсім виразного походження, який у давні часи жив здебільшого на берегах Меотійського озера, нинішнього Азовського моря, а також у гирлах Південного Бугу й Кубані. Що й відбилося на тлумаченні цієї племінної назви.

В. І. Абаєв, відомий скіфолог, вважає, що дандарії на обох Гіпанісах, тобто Південному Бузі й Кубані, одне й те саме плем'я і відносить їх до іранських племен. Тому відповідно й тлумачить етнонім, виходячи з матеріалу іранських мов. Він розкладає його на компоненти дан + дар, де перший компонент, на його думку, спільний з компонентом, що міститься в назвах річок Північного Причорномор'я — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. І, отже, має значення «вода», «ріка». Другий компонент, дар, означає «держати», «тримати». Тобто весь етнонім дандарії, за Абаєвим, пояснюється як «ті, що тримають ріку», «річкодержці». Оскільки, мовляв, дандарії жили на Кубані й Південному Бузі, тому й володіли землями, що прилягали до цих обох річок (Абаев, 286).

Інший дослідник, О.М.Трубачов — прихильник індоарійської приналежності дандаріїв. Саме він з'ясував, що це плем'я жило не тільки в азово-надкубанському, але й дніпро-бузько-надчорноморському регіоні. І саме він звернув увагу на те, що кримська Дандака має свого індійського двійника. Отож О. Трубачов дещо по-іншому витлумачує етнонім дандарії, виходячи вже з матеріалу індійських мов. Він і собі розкладає його на два компоненти, але вже данд-арії, де перший компонент, за Трубачовим, має значення «очерет», «комиш», а другий — «арії». Тобто весь етнонім, за Трубачовим, несе значення «очеретяні арії», «арії, замешкувані біля очеретів/комишів». На підкріплення своєї думки дослідник додає, що через багато століть татари називали місцевих козаків «сарикамиш казаклер», тобто «жовтоочеретяні козаки» (Трубачев, 62–63).

Таким чином, обидва дослідники розходяться в думках як щодо етнічної приналежності дандаріїв, так і щодо походження і значення самого етноніма. А коли так, то виникає не<20>обхідність шукати додаткові свідчення на користь тієї чи тієї версії. Або давати якесь компромісне чи й зовсім одмінне тлумачення етноніма. Причому ці свідчення мають належати до якомога різноманітних рівнів — мовного, історичного, міфологічного, епічного, фольклорного тощо.

І саме індійський матеріал дає безліч свідчень на користь індоарійської приналежності дандаріїв. Компонент данд (санскр. данда), вдало виділений О. Трубачовим, входить в індійські імена, епітети богів, етноніми й топоніми, важливі соціальні терміни й поняття. Божества Вішну, Крішна, Шіва та Яма мають епітет Данда. На означення цих богів вживалися і двоосновні імена, які згодом стали популярними чоловічими іменами і в яких одним із компонентів було данда: Дандапані, Дандахаста, Дандабгріт, Дандатхама, Дандекар, Дандін тощо. Скажімо, поет VI–VII ст., автор першого санскритського прозового роману «Даша-кумара-чаріта» («Пригоди десяти юнаків») — Дандін; роман цей переклав ще на початку нашого століття перший український санскритолог Павло Ріттер (1872–1939), хоча вийшов наприкінці 20-х рр. у Харкові. Ім'я Дандапані має сучасний тамільський письменник Джеякантан, котрий під враженням Шевченкової «Катерини» написав роман про сучасну індійську жінку, що двічі виходив і українською мовою. Давньогрецький історик Арріан (96—175 рр. н. е.), описуючи похід Олександра Македонського до Індії, згадує про зустріч полководця з Дандамісом, представником однієї з індійських філософських течій.

Це також важливі соціальні терміни на означення царя: дандадгара, дандапа, дандін тощо. А також данданетрі —«воєначальник», дандадгіпа — «верховний суддя», данданіті — «наука про управління державою», дандачакра — «військовий підрозділ», дандасамхіта — «кримінальний кодекс» тощо (СРС, 257–258).

Санскрит подає двадцять чотири значення слова данда, семантично близьких між собою: «палиця», «ціпок», «посох», «дрючок», «древко», «стебло», «корінь», «шворень», «хребет», «весло», «опора» та ін. (СРС, 257). Та серед цих усіх значень на першому місці стоять значення «жезл», «скипетр», «булава» як символи влади. Це слово є атрибутом царської влади, воно входить у терміни на означення богів, царів, божественних мудреців і могутніх героїв. І це зрозуміло, бо саме племінний ватажок у давні часи об'єднував у своїх руках магічну і юридичну владу. Постать племінного ватажка — князя чи царя — нерозривно пов'язана з уявленнями про світобудову. А всесвіт, як повідує «Рігведа», виник, коли бог-творець розділив Небо й Землю, доти злиті воєдино. У проміжному просторі між цими двома сферами — опора, яка підтримує їх. Роль опори в ритуалі виконує жер<21>товний стовп, який водночас символізує і центр всесвіту, де відбувається безпосереднє спілкування людей із богами. Обряд біля священного стовпа ніби повторює в мініатюрі акт світотворення, а спілкування людей із небожителями здійснює через пожертву саме племінний ватажок — вождь, князь, цар, який у первісні часи був і жерцем, священиком.

Племінний ватажок виступав не лише як правитель, він забезпечував благополуччя колективу не тільки керуючи ним, а й через ритуальне дійство, зміст і форми якого суворо визначалися традицією і сходили до міфічних часів першопочатку всесвіту. Саме через це племінний ватажок мусив мати й видиму для людей відзнаку, символ своїх магічних та військових функцій, який уособлював і його зброю, і його право об'єднувати й карати. Таким атрибутом і був жезл, скипетр, посох, булава, невіддільні від поняття «ватажок», «вождь», «князь», «цар».

Тож і санскритське данда пов'язується з магічною та військовою владою, є їх символом. І зараз в Індії довгий, розцяцькований різьбленням і бляшками, добре наолієний ціпок — неодмінний атрибут індійського селянина, особливо на сходках та всіляких урочистостях. Принагідно зазначимо, що в перші повоєнні роки й на Ровенському Поліссі таким символом був довгий, у зріст людини, ціпок, що його