Читати книгу - "Рожеві крила, Тарас Єфименко"

На дзеркалі відносин Ти ж відчуваєш теплу кров свою Ігристу Валети й королі Горять у ватрі осені І виринають босими І чистими… 8 8 8 Люблю рубати дрова в самоті Замурзаний від поту і наснаги Звитяги чи сміливості не треба Тоді є лиш сокира дерево і Бог По венах лупить серце батогом Немов фотокартками ночі й очі То гомоном то тишою говорять Пророчі дрова і заліза благодать І зверху в тім’я твоє щось пірнає Неквапно й тихо мов сльоза в ріллю І Раєм називає звичні речі Люблю коли мене рубає в самоті 8 8 8
Не вірю в чисті вірші She хер і ззаду Коли стріляють Прямо вперетинки барабанні Я теж колись лежав у ванні Тільки без лез але чим вони гірші Білі вірші як білі вишні Він теж Та і що Таких вибирають Вимирають В Імірати Гон-Конг чи Женеву Женем ми скотину Людину до тину Косоокого в хату В Італію Шеву Аномалія? Про що я? Не просто Збагнути цю павутину Я дякую Леву Хоч трохи і млосно Люблю Україну. 8 8 8 Буває ніжно-ніжно Коли кухонна мова Кладе до кухля Сала з цибулею… Електрика до шкірочки… Місто шукає на тобі Носом молоко як щеня Заливаючи в тебе Вранішню каву І пхаючи до рота цигарчину Вчора забув одягнути обладунки Не поранений але сірий від бруду Лежав обпікаючи себе магмою Телефонних дзвінків Не хочу жити до вінків… Полотно (пластична розповідь)

Мої п`яти огортають рожеві язики – теплі, як ото домашній хліб. Я обережно ступаю… напевне, боляче, але мені вже не сумно.

Не дають спокою окуляри. Плаваючи в олії білими бульбами, відбивають тисячі галактик. Звичайні сонячні окуляри. Опуклі. Дивляться в дзеркало, сміються, немов у театрі і просять написати з ними поему.

Мить. Дві. Що, соромно? Злітають у небо тисячі в`язальних спиць. Не будьте здивованими, у них у кожної є свої щільники. Вони кажуть, що вони полотно. Я питав, до них також проосилися окуляри, але вони не змогли відчинити двері. Забув запитати, чому їм так подобається ставити три крапки. Три крапки. Не просто три крапки – три місяці, вологі, знаєте, як буває глянеш – грають арфами у струмку. Три крапки – три сонця, з лицем нещирим, аж помаранчевим.

Тримаю свічку, а букви рядок за рядком «кап» на руку – серпнево гаряче, але ж цікаво, що потім дивишся, а на теплому воску, немов на папірусі вже відбилася кожна твоя жилка. Жаль, що віск такий крихкий. Інша справа сталь: капне і залишиться злитком назавжди, одне тільки погано – надто гарячі краплі (та ще бува і заіржавіють). Отак стою повільно, а свічка витікає вниз до пальців ніг, залишаючи медові печаті на підлозі. Імпресивно…

Спітнілі спраглі ноги, облямлені воском, вони також полотно… Вони кажуть, що люди виглядають зовсім по-іншому, якщо на них дивитися нігтями з підлоги. Ти їх ніколи не зрозумієш, бо в них в печерах нігтів луна має аромат магнолії. І ти смієшся, бо більш ніхто про це не знає.

Ідеш отак, піджбурлюєш різний непотріб ногами, хоча сьогодні я дуже злякався, бо наступив на чиєсь фото. Йому напевне боляче. Хоч різні бувають фото, адже фото це також полотно. Але я зрозумів, що ця картка – історія – пожовкла, потріскана. Цікаво, правда ж, все, що пожовкле й потріскане – історія, якщо навіть і не полотно. Але жце – полотно, і незвичайне – достойне пензля Рєпіна, але ні в якому разі не Пікассо, внього занадто довгі кігті на пензлях. Хоча Пікассо – це не просто іСтОрІя, це ІСТОРІЯ (дивно, але його полотна непожовклі й непотріскані, може, гарно реставровані.) Реставрація – цікава штука, адже можна прифарбувати жовтий колір в помаранчевий, і ніхто не помітить, крім по-ло… тссс…

Цікаво, а птахи мають окуляри?…Сьогодні зустрів одну, шкода тільки фіолетову (але ж фіолетові птахи також полотно).Грається ось так