Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"

Все це нагадувало оселю, в якій усі враз померли. Немов ніхто ніколи сюди вже не повернеться.

Хіменес показав їм фотокартки сестер Пелаес у різному віці. Таких схожих, таких нерозлучних, повсякчас усміхнених. Пліній і Дон Лотаріо відразу їх упізнавали, час од часу докидаючи якесь слово. їхню увагу привернув знімок дона Норберто Пелаеса в тозі, шапочці і з грубим кодексом у правиці. На іншій фотокартці він, уже бувши нотарем у Мадріді, стояв побіля водограю на Ринковій площі Томельйосо разом з дружиною і двома доньками.

— Я його так добре пам'ятаю, немов тільки вчора бачив, — мовив дон Лотаріо.

Вони продовжили оглядати помешкання, аж зрештою Хіменес поглянув на годинник:

— Я вже мушу йти. Ця справа у ваших руках. Ось ключ від помешкання і звіт про проведені розсліди. Я до ваших послуг у будь-який час. Сподіваюсь, невдовзі вам удасться з'ясувати місце перебування цих червоних чи кольорових близнят, як ви їх називаєте.

Коли приятелі лишились удвох, Пліній сказав:

— Ходімо до вітальні. Я, здається, бачив там електричний камін. А то мене аж морозить у цьому льосі.

Вони загасили світло й перейшли до вітальні. Проходячи Повз телефон у передпокої, Пліній прихопив адресник.

Увімкнувши електрокамін і настільну лампу, вони сіли й закурили в теплі й затишку. Пліній, попихкавши сигаретою, Haчепив окуляри і заходився гортати телефонну книжку. Звіт, що його підготував інспектор Хіменес, містив обмаль, а то й менше того.

Ветеринар у насунутому аж на брови капелюсі затиснув у кутику вуст сигарету і роздивлявся по всіх кутках кімнати — найменшої в помешканні, але саме тут сестри напевне проводили більшість свого сірого й самітного життя. Згідно з інформацією Хіменеса, вони не мали постійної служниці, лиш хатню робітницю, котра приходила через день попрати й прибрати. Вона перша й помітила зникнення своїх стареньких господинь.

Усі стіни були обвішані фотокартками кревних і знайомих у рамцях різного формату. Певне, для того, щоб повсякчас мати змогу споглядати все найкраще і найістотніше в їхньому житті.

Дои Лотаріо уважно приглядався до всього. Тим часом Пліній не відривався од нотатника з адресами.

Багато фотографій вже геть потьмяніли. Невдовзі вони так зблякнуть, що перетворяться на звичайнісінькі картонки без облич і навіть плям. Дон Лотаріо вдивлявся в незнайомі обличчя і думав, що спогади про людей невдовзі після їхньої смерті затираються в пам'яті друзів і родичів, мов сепія на цих портретах. А потім настає день, коли від тих сфотографованих облич, від тих серць, що нас кохали, не лишається вже й сліду спогадів. А згодом, коли поділять наші гроші й майно, потіснять нашу домовину задля інших, — те, що було нашим життям і приявністю, нашим словом і манерами, стає таким далеким од реальності, таким примарним, як перед нашими наррдинами.

І пригадалось йому, як колись у вітальні його дому перестилали підлогу і він виявив на зворотному боці однієї з мармурових плит, що передніше була надмогильною, напис: «Хусто Мартінес Ло… (1802–1837). Під враженням знахідки він кілька місяців поспіль розпитував у містечку про всіх людей на прізвище Лобо, Лопес, Лоренсо. Про всіх Мартінесів і Хусто Мартінесів, сподіваючись, що хтось та знав власника цього імені, яке він і його найближчі предки топтали все своє життя. Але марне. Парафіяльний архів спалили за громадянської війни, а муніципальний не сягав таких відлеглих часів. Це означає, сказав він собі, що якийсь Хусто Мартінес Ло… тридцять п'ять років топтав ряст, не залишивши по собі найменшого сліду в пам'яті людей.

— «Хусто Мартінес Ло…»! — зненацька вголос проказав дон Лотаріо, перебуваючи у полоні своїх думок. — Тільки й лишилося від тебе в цій падолі сліз, що скалічене ім'я, яке я цілком випадково тримаю в пам'яті.

Пліній одірвав очі від нотатника й подивився на приятеля поверх окулярів. Але, оскільки дон Лотаріо роззирався собі далі, не здавши собі справи з ефекту своїх слів, комісар стенув плечима і повернувся до вивчення телефонів.

Через якийсь час дон Лотаріо озвався:

— Поглянь, Мануелю, ось іще знімки наших земляків. Той підвівся подивитись.

— Бачиш? Дон Норбєрто з алькальдом Франсіско Карретеро перед ратушею.

— А який тут гладкий дон Франсіско!

— То, певне, якийсь урочистий день, бо обидва у святковому строї, а Франсіско — з берлом.

— Послухайте, доне Лотаріо, а хто такий цей Хусто Мартінес Ло?

— Овва! А ти звідки знаєш це ім'я?

— Я щойно почув його від вас.

— Від мене?

— Атож. Ви голосно сказали: Хусто Мартінес Ло… і ще щось.

— Певне, «покійний»…

— Не пригадую, що саме. Але ви вже починаєте розмовляти самі з собою, як той зайда каталонець, завсідник Клубу лібералів, що сам собі продавав крам між першою й другою кавою. Пам'ятаєте?

— Звичайно, пам'ятаю! Якось увечері він надавав собі ляпасів, приказуючи: «Ось тобі, Мелітоно, за твою розпусту, ось тобі, ось тобі!»

— А вихиливши шість чи вісім келишків коньяку, бо що не вечір пив усе більше, розмовляв з цілим гуртом враз. Що більше пив коньяку, то більше йому ввижалося жінок, і він заходжувався сваритися з ними. Рамонсільйо Марін називав його спіритистом. Але ви торуєте той же шлях, розмовляючи з оцим Хусто Мартінесом…

Дон Лотаріо зареготався і розповів Плінію історію з надмогильною плитою.

Погомонівши трохи, приятелі на пропозицію Плінія почали накручувати телефонні номери з нотатника Рудих сестер.

Перший номер належав бакалійникові. Дон Лотаріо занотував адресу, яку йому продиктував Пліній. Другий номер не відповідав. По третьому, як виявилося, сестри прикликали свою хатню робітницю. Четвертий належав