Читати книгу - "Сам в океані, Ален Бомбар"

Лишалося тільки одержати дозвіл на плавання. Дехто, мабуть, думає, що це звичайна собі формальність. Насправді, все було не так просто, як здавалося на перший погляд, і мушу визнати, іноді я просто побоювався, що експедиція не відбудеться. Ще одна перешкода: в останню хвилину я довідуюся, що Ван Хемсберген не може пливти зі мною. Що ж, доведеться вирушити вдвох з Джеком Пальмером.

За кілька днів до відплиття я з подивом дізнався, що суд департаменту Нор заочно наклав на мене штраф у дві тисячі франків за порушення правил навігації у відкритому морі. Не гаючи часу, я сів у поїзд і поїхав опротестувати це рішення й виправдати себе.

Друга дія «Комічної інтермедії» відбулася в урочистій обстановці кримінального суду. Мене звинувачують у тому, що я без дозволу використав для плавання у відкритому морі судно, яке тут називають «човном для прогулянки».

Я прошу слова.

— Пане суддя, мене дивує той факт, що до відповідальності притягнуто лише мене, хоч я був тільки пасажиром на човні, яким керував його власник. По-друге, я хочу знати: чи одержав би я дозвіл на плавання у відкритому морі в тому разі, коли б став домагатися його?

— Ніхто не забороняв би вам пливти і не давав би такого дозволу. Це не обов'язково.

— То чому ж тоді…

Але тут схопився з місця пан помічник прокурора. Досі він сидів ані пари з вуст, а тепер вибухнув злою, уїдливою промовою:

— Я вважаю за свій обов'язок звернути увагу суду на те, що звинувачений являє собою справжню загрозу для суспільства. Своїм згубним прикладом він може запалити багатьох молодих людей. На нього заочно було накладено штраф у дві тисячі франків. Але він повторив свій вчинок, і тому я наполягаю на подвоєнні суми штрафу.

— Пане суддя, зараз я готую експедицію, що, можливо, матиме світове значення. Я прошу заради себе і заради вас самих виправдати мене.

Після цього суд іде радитись і засуджує мене умовно до двох штрафів по тисячі франків, висунувши проти мене таке звинувачення: «За порушення правил навігації, яке полягає у використанні «човна для прогулянок» для плавання у відкритому морі». У мене не було часу подавати апеляцію, і я повернувся в Монако.

В Монако відбулася ще одна зустріч, через яку експедиція мало не зірвалася.

До мене завітав солідний чоловік років тридцяти, який зовні був схожий на типового американського репортера. З властивою деяким журналістам навальністю і фамільярністю він почав інтерв'ю і раптом спитав:

— А у вас є радіопередавач?

— Ні.

— Ні? Друже мій, дякуйте богові, що ви зустрілися зі мною! Я дістану вам передавач.

І поки я, не вірячи власним вухам, здивовано дивився на свого несподіваного благодійника, він вів далі:

— Ми дуже цікавимось вашим дослідом. Чи знаєте ви, що монтаж приймальної і передавальної апаратури на такій посудині, як ваша, висуває ряд складних технічних проблем? Ми хотіли б їх розв'язати, певна річ, за вашою допомогою. Ви згодні? Вам подобається такий проект?

Я поспішив гаряче потиснути йому руку й висловити свою подяку.

— Добивайтеся від властей князівства дозволу на передачі. Це найскладніше. Як тільки ви матимете офіційні позивні, ми відразу ж приїдемо до вас.

— Але… мені хотілося б якнайскоріше одержати апаратуру. Щоб її встановити, треба, мабуть, добре поморочитися.

— Звіртеся на нас. Промовивши це, він зник.

Мало не стрибаючи від радості, я звернувся з заявкою до властей князівства Монако і попросив прискорити справу. Дозвіл я одержав 23 травня. Але, оскільки мені раніше стало відомо, що власті задовольнили моє прохання, я міг повідомити про це репортерові вже 20 травня.

За чотири дні до цього, 16 травня, я був у Парижі і розповів про все Жану Люку. Правду кажучи, я чекав од нього несамовитої радості, але він поставився до цього стримано.

— А чи знаєш ти, які труднощі пов'язані з цією машинерією? — спитав він мене. — Адже для того, щоб підтримувати з допомогою такого слабенького передавача зв'язок через океан за три тисячі кілометрів, треба бути принаймні досвідченим радіолюбителем або ж справжнім радіотехніком. Ти знаєш це?

— Правду кажучи, я й сам про це думав. Навіть попередив свого репортера, що зовсім не розуміюся на радіо.

— Тим краще!

Викликавши в Парижі тривогу, я поїхав назад. А Жан Люк після тривалих роздумів пішов до Жана Ферре, члена Французького об'єднання радіолюбителів, щоб попросити в нього поради.

А я в цей час відчував цілковиту довіру. Тоді я й гадки не мав, що доведеться пливти без радіо. Та про це не жалкую: принаймні маю тепер двох вірних друзів.

22 травня. Жан Ферре дзвонить мені з Парижа. Він цікавиться:

— Які саме лампи у вашому апараті? Який тип антени, яке джерело енергії? На яких хвилях будете працювати? Що за приймач?

Я ніяковію, адже я невіглас у цій справі, і відповідаю:

— Покладаюся на спеціалістів…

— Але чи знаєте ви, — веде далі Ферре, — що навіть справжнім радіотехнікам потрібно кілька місяців для вирішення цієї проблеми? Чи відомо вам, що навіть нам, любителям, потрібно щонайменше два тижні на монтування й перевірку такої апаратури? Сьогодні 22 травня. Ви хочете відпливти 24. У вас іще нічого немає? Та ви просто божевільні!..

І він кладе трубку.

Негайно я дзвоню своєму радіорепортерові:

— Чи