Читати книгу - "Справа про 19 роялів, Еміл Вахек"

— Він завжди про все дізнається.

— Подзвонив мені, щоб я розшукав роялі марки «Орфей» і розвідав усе, що можливо, про Кодета його дружину та доньку. Тій дівчинці тепер років вісімнадцять, і якщо вона вдалася в матір, то це буде добряче стерво і неабияка красуня. Але де зараз ці дві жінки про те, далебі, я й уявлення не маю. А тепер ми можемо піти подивитися на Віртера.

Кав'ярня «Елефант» стоїть неподалік од річки Теплої вище того місця, де вона, власне, стає теплою, навпроти міського театру. Влітку відвідувачі сидять там на свіжому повітрі — це люди, так би мовити, другого ґатунку, бо найвибагливіші віддають перевагу кав'ярні «Пупп»; тепер же, у вересні, всі перебралися до приміщення, досить тісного, проте затишного; відвідувачі там весь час міняються, на превелику радість старшого кельнера. Зал кав'ярні досить похмурий, але відвідувачів чимало, отже, в ньому є те, що тут називають «so etwas Gewisses».[12] Зал розділено двома колонами. Під однією з них примостився на вузькому для його опасистої фігури стільчику чоловік, що одразу якось неприємно привертав до себе увагу — досить-таки вульгарний черевань у сірому, не зовсім чистому костюмі. Він читав без окулярів ліберецьку газету.

Тикач і Трампус сіли за бічний столик, на якому лежав неоціненний «Ле темпе». Затулившись рятівною газетою, Трампус якийсь час придивлявся до Віртера. Бальзаківська постать. Вузенькі, злі очі, прикриті лускою повік, згаслий погляд, одвислі щоки, котрі от-от, здавалось, відпадуть зовсім, короткі, товсті пальці, а головне — лукавий вираз очей при повній, здавалося б, байдужості обличчя, робили його й справді підозрілим. Метнув на них блискавичний погляд, а за хвилину підвівся й вийшов до туалету.

Трампус, що склав собі уже зовсім інше уявлення про цю загадкову особу, розчаровано похитав головою.

— Слухайте, таж він скоріше нагадує старого пекаря, а не знавіснілого вандала, що трощить роялі.

Тикач знизав плечима:

— Ви гадаєте? До речі, мені вже пора на Стару Ниву. А ви поки що спробуйте з ним заговорити. Скажімо, попросіть у нього газету. Він вилає вас на правах постійного відвідувача. При цьому ви зможете з ним познайомитися. Не раджу вам замовляти тут чай, але кава в них добра. Увечері зустрінемось, можна знову в «Панорамі».

Тикач уже підводився, коли до залу поквапно зайшов кремезний чоловік у сірому плащі й подав йому знак очима. Шеф карловарської «четвірки» одійшов з ним убік. Вони перемовилися кількома словами, і чоловік вийшов, а чимось схвильований Тикач повернувся до Трампуса.

— Поки що мені доведеться відкласти Стару Ниву, а вам — знайомство з Віртером. Ходімо зі мною.

Містком Святого Яна вони перейшли на правий берег Теплої, де їх уже чекала машина. Зупинились перед великим білим готелем, що виднівся в гущавині зеленого саду, оточений клумбами розкішних хризантем.

— «Річмонд», — буркнув Тикач. — Ви вже бували тут?

Трампус похитав головою.

— Ні, не доводилось. Раніше він, здається, звався «Шенбрунн»?

— Так, поки був заміським рестораном. А потім власник «Атлантика» Кляйн перебудував його на готель. Для нас він цікавий тим, що тут виявився третій «Орфей», який ми розшукуємо. — В його буркотливому голосі чулася ледь стримувана нервозність.

Білими мармуровими сходами вони піднялися до готелю. Біля входу походжав якийсь чоловік. Ще двоє вигулькнули з саду.

— Наші люди, — сказав Тикач. — Це сталося зовсім недавно.

Вони поминули вестибюль, потім якесь велике, щойно відремонтоване приміщення, звідки навстіж відчинені двері вели до синього з золотом салону. Уздовж стін стояли крісла та канапи, а посеред салону — рояль. Точніше — рештки рояля.

Тикач показав на золотий напис із правого боку! «Орфей».

— Техніка, як бачите, та ж сама, що й у пані Ганусекової і в «Лоїбі». Розтрощено кочергою. Ось цією. Не руште її, хоча слідів там, певно, не лишилось, — той хитрун завжди працює в гумових рукавичках.

Він глянув собі під ноги. Паркетну підлогу було недавно натерто.

— Авжеж, — мовив Тикач. — Він усе передбачив — натягнув на черевики панчохи.

— Перш ніж оглянути уламки рояля, він підійшов до канапи, на якій, лежав потерпілий од тієї ж руки — чоловік років під сорок з забинтованою головою. Крізь пов'язку просочувалась кров.

— Хтось знає цю людину?

Один із двох, що зайшли слідом за шефом, кивнув головою.

— Це Герман, швейцар з «Венесуели». Він настроює роялі.

— Я б хотів з ним поговорити, — буркнув Тикач. — Але спершу доведеться, мабуть, одвезти його до лікарні.

— Якщо він до того часу не вмре, — зауважив другий. — Директор, який знайшов його тут, сказав, що рана дуже серйозна.

В цю мить зайшов директор. Розповів, що знайшов Германа, коли перевіряв, чи висох уже паркет, бо чекав по обіді групу туристів агентства Кука. Непритомний настроювач лежав коло рояля, а кров так і цебеніла йому з голови. Збігавши до покоївок за бинтами, директор сяк-так перев'язав його й переніс на канапу. При цьому Герман на хвильку опритомнів і розповів, що прийшов сюди, як було домовлено, о пів на восьму, розложив свої інструменти й раптом відчув протяг, — а що протягу він боїться, то хотів обернутись, щоб зачинити двері, та тут ж мить хтось ударив його по голові. Він знепритомнів і більш нічого не пам'ятає. Тикач перебив його:

— Ви не помітили в цей час у «Річмонді» когось підозрілого?

Директор розвів руками:

— Підозрілого? А як ви його впізнаєте? Був тут персонал. Але що б він робив у цьому салоні? Гостей у нас уже майже немає. Звичайно, в саду часто прогулюються цікаві. Ні, до приміщення ніхто не заходив, ворота замкнено. Але вікна в цьому салоні були відчинені, щоб провітрився. А через вікно, самі бачите, сюди може кожна спритна людина забратися.

Трампус глянув на годинник. Тикач з неприхованою ворожістю усміхнувся й процідив крізь зуби:

— Я