Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

Є епохи, коли люди настільки відмінні між собою, що ідеї одного й того самого закону, які застосовуються до всіх, для них мовби незбагненні. Є й інші епохи, коли достатньо здалеку й у невиразних рисах показати людям образ такого закону, щоб вони враз його визнали й потяглися до нього.

Найбільш незвичне те, що Французька революція застосовувала властиві їй методи й створила свої ідеї: велика новина — це те, що стільки народів опинилося в такому становищі, що такі методи можна було застосувати з успіхом і що такі принципи легко допускалися.

Народи, які повалили Римську імперію й відтак створили сучасні нації, належали до різних рас та країн і говорили різними мовами; між ними була єдина схожість — варварство. Осівши на ґрунті імперії, вони тривалий час зіштовхувалися між собою у величезному безладі, а коли, нарешті, міцно вкорінилися, виявилось, що їх роз'єднують ті самі руїни, що їх вони самі нагромадили. А що цивілізація за тих часів майже цілком погасла й суспільний порядок було зруйновано, то взаємостосунки між людьми стали важкими й небезпечними, і велике європейське суспільство роздробилося на тисячі різноманітних і ворожих між собою дрібних суспільств, що жили кожне відокремлене одне від одного. Одначе посеред цієї безформної маси раптом з'явилися одноманітні порядки.

Ці інституції зовсім не були наслідуванням римського законодавства; вони так суперечили цьому останньому, що саме римське право послужило засобом для їх перетворення й скасування Їхній вигляд своєрідний і відрізняє їх від усіх законів, що їх будь-коли створювали люди. Вони симетрично відповідають одна одній і всі разом утворюють тіло, яке складається з часточок, так тісно пов'язаних між собою, що статті наших сучасних законів не поєднані так міцно: це — вчений кодекс, який слугує напівнеуцькому суспільству.1

Яким чином таке законодавство могло виникнути, поширитись і, нарешті, запанувати в Європі? В моє завдання не входить дослідження цього питання. Відомо тільки те, що в середні віки воно спостерігається в Європі майже скрізь і що в багатьох країнах йому належить виняткове панування.

Я мав нагоду ознайомитися із середньовічними інституціями Франції, Англії та Німеччини й, просуваючись уперед у цій роботі, дедалі більше дивувався, бачачи дивовижну схожість, що виявлялася між усіма цими законодавствами, і я милувався тим, як могли народи, такі різні й що так мало змішалися між собою, виробити в своєму середовищі настільки схожі закони. Звісно, ці закони безперервно й майже нескінченно змінюються в деталях відповідно до відмінності місць; але їхня основа — скрізь єдина й та сама. Коли я відкривав у старому германському законодавстві якусь політичну інституцію, якусь юридичну норму чи владу, то заздалегідь знав, що, ретельно пошукавши, неодмінно знайду у Франції й Англії щось істотно таке ж і, справді, завше знаходив. Кожен із цих трьох народів допомагав мені ліпше зрозуміти й двох інших.

У всіх трьох управління провадиться на однакових засадах, політичні збори складаються з однакових елементів і мають однакові повноваження. Суспільство в них поділяється однаковим чином, і одна й та сама ієрархія виявляється між різними класами; шляхетство займає в них однакове становище; воно має такі ж привілеї, один і той самий вигляд, один і той самий характер; це — не різні люди, а цілком одні й ті самі люди скрізь.

Міста схожі між собою за своєю конституцією; селами керують в однаковий спосіб. У становищі селян немає особливих відмінностей; володіння, користування землею, обробіток землі — однакові; хлібороб мав одні й ті самі повинності. Від кордонів Польщі й до Ірландського моря панські маєтки, вотчинний суд, лен, оброк, повинності, феодальні права, корпорації — все однакове. Часто-густо навіть назви одні й ті самі, й, що ще цікаво, всі ці аналогічні інституції перейняті одним і тим самим духом. Я вважаю за можливе твердити, що в XIV столітті між громадськими, політичними, адміністративними, судовими, економічними та вченими інституціями Європи була, либонь, більша схожість, ніж навіть за наших часів, коли цивілізація, певне, всюди проторувала собі шляхи й стерла всі перепони.2

До мого завдання не входить розповідати про те, як цей давніший лад Європи поступово ослаб і розпався; для мене достатньо констатувати, що у XVIII столітті він скрізь був наполовину зруйнований. Цей розпад загалом був менш помітний на сході континенту, ніж на заході; але старезність і часто цілковита немічність виказували себе всюди. Цей поступовий занепад інституцій, що становили особливість середніх віків, залишив сліди в їхніх архівах. Відомо, що в кожному фільварку були записи, які називалися земельними списками (Ferriers), в яких від століття до століття відзначалися межі ленів та оброчних земель, обсяг оброку, шарварків та місцевих звичайних зборів. Я бачив такі записи, що належать до XIV століття; вони становлять собою зразок порядку, ясності, відповідальності та розуміння. Вони стають темними, безладними, неповними й заплутаними в міру наближення до нашого часу, незважаючи на загальний поступ освіти. Політичне суспільство, мабуть, упадає у варварство в той самий час, коли цивільне суспільство дедалі більше висвітлюється.

Навіть у Німеччині, де старий лад Європи зберіг ліпше, ніж у Франції, свої первісні риси, частина інституцій, створених ним, майже скрізь була вже зруйнована.3 Але ознайомлення з тим, чого він позбувся, ще не дає змоги зрозуміти спустошення, які зробив час, коли ми розглянемо, в якому стані перебували залишки цього ладу.

Муніципальні установи, які створили в XIII та XIV століттях із найголовніших німецьких міст багаті й освічені маленькі республіки, ще існують у XVIII столітті; але це тільки тінь минулого, їхні приписи буцімто зберігають силу; посади, що їх вони встановили, й далі мають колишні назви й, очевидячки, виконують колишні функції; але діяльність, енергія, комунальний патріотизм — мужні й плідні якості, що їх вони прищеплювали раніше,— зникли. Ці старі установи мовби розклалися всередині, зберігши зовнішню стрункість.

Усі ті політичні сили середньовіччя, які ще збереглися, вражені тією самою недугою: всі вони виказують однакове виснаження й однакову немічність. Навіть більше: все, що не належало, власне, до установ тієї доби, було з ними пов'язане й зберегло на собі бодай якийсь їхній живий відбиток, одразу ж втрачає свою життєвість. Їхній дотик заражає аристократію старечою немічністю. Навіть політична свобода, що наповнила все середньовіччя своїми створіннями, здається