Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Серед степів, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Серед степів, Мирний"

148
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Серед степів" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:
роз­ля­гається та роз­ли­вається жалісли­вим ле­мен­том.

Ось сон­це ще більше осіло; мов ски­ба стиг­ло­го ка­ву­на, чер­воніє во­но тілько по­ло­ви­ною. Ось і по­ло­ви­на змен­шується… тілько чет­вер­ти­на… далі - ски­боч­ка… кільце тілько… ось і во­но пли­ве-зни­кає… Зра­зу ки­ну­ло вам у вічі тем­но­тою, а че­рез хви­ли­ну се­ред чер­во­но­го за­ре­ва за­хо­ду зняв­ся здо­ро­вен­ний блис­ку­чий стовп, шу­га­ючи ви­со­ко в не­бо своєю ши­ро­кою вер­хо­ви­ною… Не­бо нах­му­ри­ло­ся, темніє; степ вис­ти­лає гус­та чор­на тінь. Жай­во­рон­ки спус­ка­ються ниж­че, тих­нуть, сіда­ючи на зем­лю; ко­ни­ки пе­рес­та­ють пе­ре­гу­ку­ва­тись у траві, одні пе­ре­пе­ли не­угав­но пад­падьомка­ють. Ще тро­хи зго­дом захід по­чи­нає блідніти, яс­ний се­ред нього стовп мерк­не, зни­кає; се­ред ви­со­ко­го не­ба, на йо­го тем­но-синій оселі, по­чи­на­ють за­го­ря­ти­ся зіроч­ки; мов з да­ле­ко­го да­ле­ня хто жа­ри­ною грається - до­хо­дить їх світ до вас,- то блис­не, то зник­не. Тем­но­та кру­гом розіхо­диться, здіймається з землі вго­ру, шу­гає під са­ме не­бо. Уже вам стає вид­ко тільки кру­гом се­бе, а далі все мерк­не в сірій тем­ноті ти­хо­го ве­чо­ра. Нею пок­ри­вається степ, мов по­ри­нає в сірім морі ту­ма­ну та пи­лу: краї йо­го чорніють, зісхо­дяться і зли­ва­ються з краєм да­ле­ко­го не­боск­ло­ну; синє не­бо темніє, виб­лис­ку­ючи зіроч­ка­ми, яс­ни­ми, мов хто розіслав над зем­лею тем­но-синій ок­са­мит­ний по­лог, оз­до­бив­ши йо­го зо­ло­ти­ми ґудзи­ка­ми.


- А що, чи не вта­бо­ри­мо­ся на ніч оту­та? - пи­тав Яким, по­вер­та­ючи до вас по­чорніле об­лич­чя.


- Як знаєш… Мені все од­но,- од­ка­зуєте ви йо­му не­хо­тя, ліни­во.


Яким по­вер­нув гнідка з шля­ху. По­воз­ку ва­шу щось підня­ло тро­хи спе­ре­ду й не­за­ба­ром на­че в рів спус­ти­ло, ко­ле­са стук­ну­лись, на­сад затріщав.


- Чи то шлях так ви­би­ли, чи ро­вом око­па­ли­ся? - про­мо­вив Яким, на­дер­жу­ючи гнідка.


Ось і задні ко­ле­са підня­ли­ся вго­ру і, спус­ка­ючись, стук­ну­ли­ся об зем­лю. По­воз­ка по­ко­ти­ла­ся не би­тим шля­хом, а тра­вою. - Тпрру-у-у! Годі! - мо­вив Яким, при­пи­ня­ючи гнідка, і стриб­нув з во­за.


- Отут бу­де­мо й но­чу­ва­ти! - до­дав він і по­чав розп­ря­га­ти ко­ня.



Ви си­ди­те на по­возці, вам не хо­четься вста­ва­ти. Гуркіт коліс та по­до­рож­ня сту­са­ни­на об­зи­ва­ються у вашій спині, шум­лять у го­лові, гу­дуть у ву­хах. Вам здається, що ви їде­те, що вас хи­тає. Ось ви прос­тя­гаєте но­ги, по­су­ваєте їх аж у пе­ре­док. Вас злег­ка кольну­ло у бік, за­боліло під грудьми… По­тя­га­ючись і розп­рав­ля­ючи спи­ну, ви роз­вер­таєтесь на возі. Який­сь ти­хий спокій вас обнімає; вто­ма од­би­рає ру­ки й но­ги; лежав би так і не во­рух­нув­ся! Кру­гом вас ти­хо, аж глу­хо-ти­хо; як­би Яким не вов­ту­зив­ся біля гнідка, при­пи­на­ючи йо­го на ніч до при­кор­ня, то, здається, нічо­го б не бу­ло чут­но; тілько тем­но­та ме­ту­шиться пе­ред очи­ма, не­мов хто ма­хає чор­ним плат­ком пе­ред ва­ми. А там, над ва­шою го­ло­вою, чор­ним шат­ром розс­ти­лається тем­но-синє не­бо із зо­ло­ти­ми зіроч­ка­ми. Скільки-то їх там? І яких тілько не­має? То ос­то­ронь да­ле­ко од­на від дру­гої по­розбіга­ли­ся, сто­ять собі й лу­па­ють до вас своїм світом, то поз­би­ра­ли­ся у гур­ти і виб­лис­ку­ють не­яс­ним сяй­вом, а то поз­ли­ва­ли­ся в дов­гу-дов­гу вер­веч­ку й білу­ва­тим по­ясом пе­ре­тяг­ли все не­бо… Піску, ка­жуть, мен­ше на всій землі, ніж зіро­чок тих у якій-не­будь час­тині не­ба. І то ж усе живі істо­ти, як і на­ша зем­ля; кож­на з них жи­ве своїм жит­тям, тяг­неться до своєї под­ру­ги, от як і на­ша зем­ля до сон­ця… І всім їм місце є в то­му безмірно­му краї… Якою ж ве­ли­чез­ною по­вин­на бу­ти та об­шир, що їх у собі розмісти­ла? Чим ти виміриш ту безмірну пус­ти­ню, що зветься світом? І дум­кою не збаг­неш тієї без кінця-краю озії!.. А там, за нею, що? - Та нічо­го, то все во­на - безмірна світо­ва об­шир - пус­ти­ня. То тільки ми тут, на землі, при­вик­ли ба­чи­ти кож­но­му по­ча­ток і кінець і ду­маємо, що все на світі по­вин­но їх ма­ти… Що ж ти та­ке тут, пи­ли­но світо­ва, ца­рю зем­ний, чо­ловіче? Ко­ли твій ро­зум не збаг­не то­го світо­во­го прос­то­ру, твої очі не прог­ля­нуть йо­го пус­то­ти, твоя дум­ка не до­сяг­не йо­го краю, ска­жи ж мені, що ти та­ке з своїми ви­со­ки­ми дум­ка­ми, з своїм гор­до­ви­тим ро­зу­мом? Ку­ди ти пнеш­ся з ни­ми, ку­ди лізеш?.. Жит­тя землі зас­ну­ва­ло твоє жит­тя, да­ло тобі по­корм, ви­ро­би­ло з нього кров, виліпи­ло у твоїй го­лові мо­зок, ска­за­ло: думай ним!.. І ти, дво­но­ге звіря, ви­со­ко підня­ло свою го­ло­ву вго­ру, за­гор­ду­ва­ло­ся. Цей безмірний світ-мир тілько зад­ля те­бе! Все жи­ве, що ро­дить і пло­дить си­ра зем­ля, твої слу­ги, тобі на пот­ре­бу!.. Оха­ни­ся та кру­гом се­бе об­ди­ви­ся! Та зем­ля, що твоє жит­тя за­ро­ди­ла, во­на йо­го й ро­зо­рить, зігне йо­го болістя­ми, підко­сить хво­ро­ба­ми, зни­щить смер­тю! "Зем­ля єси - і в зем­лю підеш", і твій гор­дий ро­зум - мо­зок ви­то­чить гид­кий черв'як, що ти йо­го за своє жит­тя топ­тав но­га­ми. Що ж ти за цар та­кий,- ска­жи мені? Що ти за си­ла та­ка, ко­ли се­бе ні від чо­го за­хис­ти­ти не змо­жеш? По­кинь же свої ви­сокі ду­ми, горді заміри та пог­лянь кру­гом се­бе. По­вер­ни свої очі на­зад у свої про­житі віки, у свої ми­нулі століття… Що ти там ба­чиш? Бої та січі, зма­ган­ня та чва­ри… кров бра­то­ва чер­воніє на тобі до сього ча­су… За­ча­тий у крові, ви­го­до­ва­ний та ви­ро­ще­ний нею, нею ти жи­веш до сьогодні; зас­ну­вав­ши своє жит­тя на хи­жацтві, ти ті хи­жацькі заміри пе­реніс і на гро­мадські спра­ви: по­ме­жу­вав братів на ста­ни, поділив їх на коліна, вис­та­вив од­но­го про­ти дру­го­го і втішаєш се­бе отим зма­ган­ням, за­бу­ва­ючи про бра­терст­во… Бу­ли в те­бе свої про­во­дарі, з'явля­ли­ся про­рочі лю­ди, бу­ли й про­ро­ки ве­ликі… Пой­ма­ли во­ни те­бе своїм ог­нен­ним сло­вом, та не прой­няв­ся ти їх свя­тою вірою: прий­няв ти об­лу­ду за ду­шу і, прик­рив­ши звер­ху блис­ку­чи­ми ша­та­ми, грів ко­ло сер­ця свої хи­жацькі заміри. Жит­тя твоє й досі давнє! А глянь на світ, на йо­го кра­су пиш­ну, на йо­го об­шир безмірну… Здається, всього ба­га­то є - і кра­си, і дос­тат­ку. Для всіх во­на од­на­ко­ва, всім би йо­го ста­ло…


- Добродію! Ви не спи­те? - спи­тав­ся вас Яким, ук­лав­шись спа­ти біля во­за на траві.


- Ні, не сплю,- од­ка­зуєте ви, раді, що хоч го­лос Якимів одвів вас від тії плу­та­ни­ни, яку за­куй­ов­ди­ли ваші нев­пинні дум­ки.- А що ска­жеш, Яки­ме?


- Та… хотів вас по­пи­та­ти…


- Питай, що та­ке?


- Ви не знаєте, доб­родію, як йо­го за­пи­са­ти­ся на Амур?


- Куди? - аж скрик­ну­ли ви.


- На Амур… Сто­ро­на є та­ка… Землі там, ка­жуть, не­омірно: йди бе­ри, зай­май скілько хоч - ніхто тобі не за­бо­ро­нить.


- Чи ти, бу­ва, не здурів, Яки­ме? - гук­ну­ли ви, підво­дя­чись на возі.- Ти ж їхав зо мною цілісінький день, з ран­ку й до пізньої ночі?.. Ба­чив цей

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серед степів, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Серед степів, Мирний"