Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Я буду в червоному вініловому капелюшку.

"Отакої!" — подумав я. У тому, як жінка говорила, було щось дивне. Щось таке, що вмить мене збентежило. Але я ніяк не міг собі пояснити, що незвичайне прозвучало в її словах. Зрештою, не було жодних підстав забороняти жінці тридцяти одного року надівати червоний вініловий капелюшок.

— Зрозуміло, — сказав я. — Мабуть, зможу вас упізнати.

— Окада-сан, а чи не були б ви такі ласкаві й назвали якісь характерні особливості своєї зовнішності?

Я задумався: власне, які в мене "характерні особливості" зовнішності?

— Мені тридцять років. Зріст — сто сімдесят два сантиметри, вага шістдесят три кілограми. Окулярів не ношу. — Перераховуючи ці дані, я подумав: "Та які це в біса характерні особливості зовнішності!" У кав'ярні готелю "Пасифік" навпроти станції Сінаґава знайдеться чоловік п'ятдесят з такою зовнішністю. Я одного разу туди заходив — приміщення надто велике. Потрібно те, що привертає людську увагу. Однак ніщо не спадало на думку. Звичайно, не можна стверджувати, що в мене немає характерних особливостей. Скажімо, я тепер сиджу без роботи, пам'ятаю імена всіх братів Карамазових. Але ззовні цього не видно.

— У чому будете одягнені? — спитала жінка.

— Та як вам сказати… — Про це я і не подумав. — Не знаю. Ще не вирішив. Бо це так несподівано.

— У такому разі надіньте, будь ласка, крапчасту краватку, — рішуче звеліла вона. — Маєте таку?

— Здається, маю, — відповів я. У мене була краватка з маленькими кремовими цятками на темно-синьому тлі. Два чи три роки тому дружина подарувала мені її на день народження.

— Будь ласка, надіньте її. Сподіваюсь на ласкаву зустріч з вами о четвертій, — промовила жінка і поклала слухавку.

Я відчинив гардероб і став шукати крапчасту краватку. Однак на вішалці її не виявилося. Тоді я перерив усі шухляди і коробки для одягу в стінній шафі. Краватки з крапчастим візерунком ніде не було. Якщо вона дома, то я неодмінно її знайду. Бо Куміко дуже ретельно стежила за порядком у нашому гардеробі, і краватка мала бути лише там, де їй належало бути.

Тримаючись рукою за дверцята гардероба, я намагався згадати, коли востаннє надівав цю краватку. Та все марно. Краватка свідчила про вишуканий смак, але для роботи в юридичній фірмі не годилася через свою трохи надмірну яскравість. Якби я надів її, то, гадаю, в обідню перерву до мене обов'язково підійшов би хто-небудь із співробітників і почав би вихваляти — мовляв, яка вона чудова, з яким вдалим поєднанням кольорів і так далі в такому ж дусі. І це було б своєрідним попередженням. У фірмі, де я служив, не вважалося великою честю, коли хтось похвалить твою краватку. Тому на роботу я в ній не ходив, а надівав лише з особистих, порівняно офіційних приводів: скажімо, на концерт або вечерю в ресторані, коли дружина казала: "Нам треба одягтися належним чином". У таких нечастих випадках я пов'язував краватку з крапчастим візерунком, бо вона добре підходила до мого темно-синього костюма, та й Куміко подобалася. Тільки от біда — я зовсім не пам'ятав, коли надівав її останній раз.

Я ще раз переглянув речі в гардеробі й здався. З якоїсь невідомої причини краватка з крапчастим візерунком кудись пропала. Не було ради, і я вирішив надіти темно-синій костюм з блакитною сорочкою і смугастою краваткою. Нічого, мабуть, якось обійдеться. Можливо, вона мене не впізнає. Тоді доведеться мені самому шукати тридцятиоднорічну жінку в червоному вініловому капелюшку.

Упродовж цілих двох місяців після звільнення з роботи я ні разу не одягав цього костюма. Тож тепер, коли надів, я відчув, начебто мене з усіх боків обхопила чужорідна субстанція, важка й тверда настільки, що зовсім не відповідала обрисам мого тіла. Я трохи пройшовся по кімнаті, став перед дзеркалом і обсмикав рукави та поли піджака — щоб краще прилягав. Витягнув руки, глибоко вдихнув, нагнувся, перевіряючи, чи не змінилася за останні два місяці моя фігура. Потім сів на диван, але все одно не заспокоївся.

До весни я щодня їздив на роботу в костюмі й не відчував особливої незручності. В юридичній фірмі, де я працював, до одягу співробітників ставилися досить вимогливо, так що навіть такі, як я, клерки невисокого рангу мусили з'являтися на роботу в костюмі. А тому я сприймав таку вимогу як щось само собою зрозуміле.

Однак тепер я сидів на дивані з таким відчуттям, ніби вчинив щось неправильне, непристойне — скажімо, з корисливою метою підробив свою автобіографію або потайки переодягнувся жінкою. Я відчув щось схоже на докори сумління, а дихати ставало щоразу тяжче й тяжче.

Я вийшов у передпокій, добув із шафки брунатні черевики й узувся, допомагаючи собі лопаточкою. На черевиках лежав тонкий шар білого пилу.

Розшукувати жінку не довелося. Вона сама першою мене знайшла. Зайшовши в кав'ярню, я оглянувся в пошуках червоного капелюшка. Однак жінки в такому капелюшку не побачив. Мій наручний годинник показував, що до четвертої залишилося ще десять хвилин. Я сів за столик і, надпивши принесеної води, замовив каву. Та саме тоді за плечима до мене озвався жіночий голос: "Якщо не помиляюсь, ви — Тору Окада-сан?" Я з подивом обернувся. Відтоді, як я оглянув кав'ярню і сів за столик, не минуло й трьох хвилин.

На жінці був білий жакет і жовта шовкова блузка, на голові — червоний вініловий капелюшок. Я машинально встав з-за столу й опинився віч-на-віч з нею. Загалом її можна було назвати вродливою. В усякому разі, була набагато привабливішою, ніж я уявляв собі, коли почув її голос. Струнка постать, скромний макіяж. Уміла одягатися: жакет і блузка майстерного крою, на комірі жакета виблискувала золота брошка у вигляді пташиного пера. Вона могла зійти за секретарку якої-небудь першорядної компанії. Тільки от червоний капелюшок був явно недоречним. Я ніяк не розумів, чому, приділяючи стільки уваги одягу, вона зумисне наділа на голову цей безглуздий капелюшок. Можливо, використовує його щоразу, коли домовляється з кимсь про зустріч, як розпізнавальний знак. Якщо це так, то ідея непогана. На загальному тлі такий капелюшок справді впадає в очі.

Вона сіла за столик навпроти мене, а я знову зайняв своє місце.

— Як це ви мене так легко впізнали? — поцікавився я. — Адже крапчастої краватки я не знайшов, а тому хоч-не-хоч надів смугасту. Збирався вас шукати. Як це ви здогадалися, що це я?

— Зрозуміла, от і все, — відповіла жінка, поклавши на стіл білу лаковану сумочку, яку тримала в руці, й накрила її знятим червоним капелюшком. Мені здалося, ніби ось зараз почнеться фокус: вона підніме капелюшок, а сумочки під ним не буде.

— Але ж краватка на мені інша, — сказав я.

— Краватка? — Жінка здивовано подивилася на мою краватку. Так, наче питала: "Власне, що каже цей чоловік?" Потім кивнула. — Яке це має значення? Будь ласка, не звертайте на це уваги.

"Які дивні очі!" — подумав я. Їм чомусь бракувало глибини. Вони були гарні, але, здавалось, нічого не бачили. Плоскі, немов скляні. Ні, вони, звісно, не були зі скла. Ворушилися і кліпали повіками.

Як вона могла з першого разу впізнати незнайому людину в переповненій кав'ярні, зовсім незрозуміло. У просторому приміщенні майже всі місця зайняті, серед відвідувачів багато чоловіків мого віку. Я хотів запитати її, як вона зуміла вмить упізнати мене серед інших людей, але, здається, краще було не казати зайвого.

Жінка підкликала заклопотаного офіціанта й замовила "пер'є".[4] Той сказав, що "пер'є" нема, й запропонував тонік. Жінка мить подумала й погодилася. Очікуючи, коли принесуть тонік, вона не вимовила ні слова. Я також мовчав.

Урешті-решт жінка підняла червоний капелюшок, відкрила застібку сумочки і добула футляр, трохи менший від магнітофонної касети, для візитних карток із лискучої чорної шкіри. На ньому також була застібка. Я вперше побачив футляр для візиток із застібкою. Жінка обережно, як щось дорогоцінне, вийняла звідти картку й передала мені. Я хотів зробити те ж саме, але, засунувши руку в кишеню піджака, згадав, що в мене візиток немає.

Від її картки, виготовленої з тонкого пластика, здавалось, ширилися пахощі. Я підніс картку до носа — запах став виразнішим. Безсумнівно, ладан. На картці один рядок, надрукований дрібним чорним шрифтом:

Мальта Кано

Мальта?

Я зиркнув на зворот — там було порожньо.

Поки я роздумував про зміст цієї картки, підійшов офіціант, поставив перед моєю співрозмовницею склянку з льодом і наполовину налив у неї тоніка. У склянці плавала скибочка лимона. Незабаром з'явилася офіціантка із сріблястим кавником на таці. Поставила переді мною чашку й налила кави. А потім крадькома, ніби нав'язуючи відвідувачам храму нещасливі "омікудзі",[5] підсунула мені рахунок і пішла.

— Там нічого не написано, — сказала Мальта Кано. Та я все ще неуважно розглядав зворот її візитки. — Тільки ім'я. Ні телефонний номер, ні адреса мені не потрібні. Бо мені ніхто не дзвонить. Будь-кому дзвоню сама.

— Авжеж, — сказав я. Ця беззмістовна відповідь якийсь час висіла над столом, немов острів у небі з "Мандрів Ґулівера".

Тримаючи склянку обома руками, вона зробила один ковток через соломинку. Потім трохи насупилась й відсунула склянку набік, наче втративши до неї будь-яку цікавість.

— Мальта — не справжнє моє ім'я, — сказала Мальта Кано. — Кано — справжнє, Мальта — робочий псевдонім. Походить від острова Мальта. Окада-сан, ви коли-небудь бували на Мальті?

— Ні. Я ніколи не був на Мальті і найближчим часом туди не збирався. Навіть ніколи про це не думав. А про острів Мальту знав лише одне — без усякого перебільшення нікудишню джазову композицію Херба Альперта[6] під назвою "Піски Мальти".

— А от я була на Мальті. Прожила там три роки. На Мальті вода несмачна. Зовсім не для пиття. Здається, ніби п'єш розведену морську воду. І хліб пересолений. Не тому, що в нього кладуть сіль, просто у воді, яку використовують, надто багато солі. Однак на смак тамтешній хліб непоганий. І мені подобається.

Я кивав і пив каву.

— Як я вже казала, вода на Мальті дуже погана, але там є особливе джерело, з якого б'є вода, що має чудодійний вплив на структуру людського організму. Ця незвичайна, можна навіть сказати, містична вода витікає тільки в одному місці на острові. Для того щоб піднятися із села біля підніжжя гори до її джерела в горах, треба витратити кілька годин, — вела далі Мальта Кано. — Цієї води не можна переносити — вона втрачає свою силу.