Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

В одних проходив важко, в інших — легко, в одних тривав лише три дні, а в інших — цілий тиждень. Бувало, що проходив регулярно, але траплялося й так, що запізнювався днів на десять, чим наганяв на мене страх. В одних псував настрій, в інших майже ніяк не проявлявся. Оскільки до одруження з Куміко я не жив сімейним життям із жінкою, то природні цикли сприймав як зміну пір року. Взимку одягав пальто, влітку взував сандалії. От і все. Однак коли одружився, то разом із співмешканкою дістав нове уявлення про фази Місяця. Тільки одного разу її цикл змістився на кілька місяців. Тоді, коли Куміко завагітніла.

— Вибач, — сказала вона, підвівши голову. — Я не збиралась на тебе накидатися. Просто втомилась і трохи зіпсувала собі настрій.

— Та нічого, — сказав я. — Не переймайся цим. Коли втомишся, раджу зігнати злість на комусь. Відразу на душі полегшає.

Куміко повільно вдихнула повітря, на хвильку затримала його в легенях і так само повільно видихнула.

— А як ти? — запитала вона.

— Що я?

— Ти ж ніколи не зганяєш злості на комусь, коли втомишся. А от я зганяю. Чому це так?

Я похитав головою.

— Я цього не помічав.

— Напевне, у тобі є глибокий колодязь. Ти крикнеш у нього: "У короля ослячі вуха!" — і все розв'язується.

— Можливо, — відповів я, трохи подумавши над сказаним.

Куміко знову глянула на порожню пляшку. Роздивилася етикетку, зазирнула в шийку, покрутила в пальцях.

— У мене скоро місячне, — сказала вона. — Мабуть, тому я така роздратована.

— Знаю, — сказав я. — Але ти цим не переймайся. Воно впливає не лише на тебе. Чимало коней вмирає, коли настає повний місяць.

Вона відпустила з руки пляшку й, розтуливши рота, подивилася на мене.

— Звідкіля це ти взяв? Чого ти раптом заговорив про коней?

— У газеті недавно прочитав. Усе думав розповісти тобі, але забув. Інтерв'ю з одним ветеринаром. Виявляється, на коней надзвичайно сильно впливають фази Місяця. Як фізично, так і емоційно. Коли наближається повний місяць, коні втрачають контроль над собою і навіть фізично страждають. А вночі, коли настає повний місяць, багато коней захворює і вмирає. Ніхто точно не знає причини, але статистика це підтверджує. Кажуть, що в таку ніч ветеринари не сплять — стільки роботи.

— Ого! — здивувалася дружина.

— А от від сонячного затемнення ще більша шкода. Для коней це справжня трагедія. Гадаю, ти навіть не уявляєш собі, скільки їх гине в день повного затемнення. Я хочу сказати, що ось зараз десь у світі вмирають коні. А те, що ти зганяєш злість на комусь, — просто дрібниця порівняно з цим. Тож не треба особливо засмучуватися. Уяви собі, як вони вмирають. Подумай про коней, що в ніч повного місяця лежать на соломі у стайні, хекаючи в агонії запіненими ротами.

Здавалося, ніби Куміко на мить задумалася про приречених на смерть коней.

— Доводиться визнати, що ти справді маєш дивовижну здатність переконувати, — ніби скорившись, сказала вона.

— У такому разі переодягайся і ходімо їсти піцу.

Лежачи тієї ночі поряд з Куміко в темній кімнаті і дивлячись у стелю, я допитував себе, що, власне, я знаю про цю жінку. Годинник показував другу годину ночі. Вона міцно спала. Я думав про блакитні серветки, квітчастий туалетний папір, яловичину й стручковий перець. Я жив з Куміко, не підозрюючи, з якою огидою вона ставиться до цих речей. Само по собі — це дрібниця. Дурниця, з якої можна посміятися. Над нею не варто зчиняти стільки шуму. Через кілька днів про таку нікчемну сутичку ми забудемо.

Однак ця подія, як не дивно, засіла в моїй голові. Псувала мені настрій, як маленька риб'яча кістка в горлі. "Можливо, це мало важливіше значення, ніж здавалося, — подумав я. — Може, навіть фатальне. Або було лише початком чогось більшого і трагічнішого. Можливо, я стою на порозі широкого незнайомого світу, який належить тільки Куміко". Він здавався мені величезною темною кімнатою. Я стояв у ній із запальничкою в руках, і її малюсіньке полум'я освічувало тільки невелику частину приміщення.

Чи зможу я колись побачити решту? Чи мені судилося постаріти й умерти, так і не дізнавшись усього про неї? Якщо це так, то чого варте таке моє подружнє життя? Чого варте моє життя, якщо я сплю в одному ліжку з невідомою жінкою?

Ось про що я думав тоді й раз по раз пізніше. І лише згодом я збагнув, що саме тоді я підступив до суті проблеми.

3

Капелюшок Мальти Кано

Шербетовий тон, Аллен Ґінзберг і хрестоносці

Я стояв у кухні й готував ленч, коли знову задзеленчав телефон.

Я відрізав дві скибки хліба, намазав їх маслом і гірчицею, помістив між ними шматочки помідора й сиру. Поклав усе це на кухонну дошку і вже збирався розрізати надвоє, як почулося деренчання.

Після трьох дзвінків я розрізав сандвіч навпіл. Переклав його на тарілку, витер і засунув кухонний ніж у шухляду. Після того налив собі чашку теплої кави.

Телефон усе деренчав. Здається, разів п'ятнадцять. Хоч-не-хоч я здався і взяв слухавку. Якби можна було, я волів би не брати. Ану ж це дзвонить Куміко?

— Алло! — промовив жіночий голос, якого я ніколи раніше не чув. Ні моєї дружини, ні тієї дивної жінки, що недавно мені дзвонила, коли варив спагеті. Голос іншої, незнайомої особи.

— Скажіть, будь ласка, я не могла б поговорити з Тору Окада-саном?[3] — сказала жінка так, ніби читала заздалегідь написаний на папері текст.

— Можете, — відповів я.

— Ви чоловік пані Куміко Окади?

— Так. Куміко Окада — моя дружина.

— А Нобору Ватая — старший брат вашої дружини?

— Так, — відповів я стримано. — Нобору Ватая — справді старший брат моєї дружини.

— Мене звати Кано.

Я мовчки чекав, що вона скаже далі. Несподівана згадка про старшого брата Куміко мене вельми насторожила. Я пошкріб потилицю тупим кінцем олівця, що лежав біля телефонного апарата. Секунд п'ять-шість жінка мовчала. У слухавці не було чути нічого. Можливо, прикривши її рукою, вона з кимсь поряд розмовляла.

— Алло! — сказав я занепокоєно.

— Пробачте, будь ласка, — раптом сказала жінка. — Я передзвоню вам пізніше, якщо ви не проти.

— Та постривайте, — сказав я. — Це…

Зв'язок обірвався. Якийсь час я дивився на слухавку в моїй руці, а потім ще раз приклав її до вуха. Сумніву не залишилося: розмова скінчилася.

Усе ще відчуваючи невиразне невдоволення, я повернувся за кухонний стіл, випив каву і з'їв сандвіч. Я ніяк не міг пригадати, про що думав перед тим, як пролунав дзвінок. Коли, тримаючи ніж у руці, я збирався розрізувати сандвіч, то, напевне, про щось думав. Про щось важливе. Що довго й безуспішно намагався був згадати. Воно раптом сплило в моїй голові тоді, коли я хотів розділити сандвіч надвоє. Та от зараз зовсім не пам'ятав, що ж це було. Жуючи сандвіч, я з усієї сили намагався воскресити його в своїй голові. Та марно. Воно вже повернулося в темні закамарки моєї свідомості, де жило досі.

Перекусивши, я прибирав тарілки, коли раптом знову пролунав дзвінок. Цього разу я взяв слухавку відразу.

— Алло, — промовив жіночий голос. Голос дружини.

— Я слухаю, — сказав я.

— Як почуваєшся? Ти вже поїв?

— Так. А ти що-небудь їла?

— Нічого, — відповіла вона. — Від самого ранку була настільки зайнята, що навіть не мала часу перекусити. Трохи пізніше десь тут поблизу куплю сандвіча. А ти що їв?

Я докладно розповів їй, що з'їв.

— Ого, — сказала вона без особливих заздрощів. — А ти знаєш, я забула вранці попередити, що сьогодні тобі подзвонить жінка на ім'я Кано.

— Уже дзвонила, — сказав я. — Щойно. Тільки назвала наші імена — моє, твоє і твого старшого брата — й поклала слухавку. А чому дзвонила — ні мур-мур. Як це розуміти?

— Поклала слухавку?

— Сказала, що передзвонить.

— Так-от, якщо вона подзвонить, роби так, як вона скаже. Бо це дуже важлива справа. Гадаю, може, тобі навіть доведеться з нею зустрітись.

— Зустрітися? Сьогодні?

— Чому ж ні? Може, ти на сьогодні щось запланував? Домовився з кимсь про зустріч?

— Ні. Нічого не планував. Ні вчора, ні сьогодні, ні завтра. Але, може, ти мені поясниш, хто вона, ця Кано, й що їй, власне, від мене треба? Я хотів би про це хоч щось знати. Якщо йтиметься про роботу, то з твоїм братом я не хочу мати жодних справ. Здається, я тобі вже казав про це раніше.

— Роботи це не стосується, — роздратовано сказала вона. — А нашого кота.

— Кота?

— Ой, пробач. Спішу. На мене люди чекають. Я взагалі не мала права дзвонити. Бо, як уже казала, навіть не встигла перекусити. Знову подзвоню, як тільки трохи звільнюся.

— Я знаю, як ти зайнята, але навіщо нав'язуєш мені з доброго дива якусь незрозумілу річ? Що сталося з котом? А ця Кано…

— В усякому разі, будь ласка, зроби так, як вона скаже. Зрозумів? Це серйозна справа. Побудь дома й почекай її дзвінка. Ну, я кінчаю.

Розмова урвалася.

Коли о пів на третю задзвонив телефон, я дрімав на дивані. Спочатку я подумав, що це будильник надривається. Я простягнув руку, щоб натиснути на кнопку й зупинити його деренчання. Але будильника там не намацав. Я спав не на ліжку, а на дивані. І був не ранок, а день. Я встав і підійшов до телефону.

— Я слухаю, — сказав я.

— Алло, — відповів жіночий голос. Голос жінки, яка дзвонила зранку. — Це Тору Окада-сан?

— Так. Це я. Тору Окада.

— Мене звати Кано.

— Отже, це ви дзвонили недавно?

— Так. Вибачте за те, що я повелася так неввічливо. Однак скажіть мені, пане Окада, чи маєте на сьогодні якісь плани?

— Та начебто ні.

— У такому разі чи не могли б ми зустрітися? Я розумію, це так раптово, але ви не думаєте, що це можна зробити сьогодні?..

— Сьогодні? Зараз?

— Так.

Я зиркнув на годинник. У цьому не було потреби, бо півхвилини тому я вже дивився на нього. Але для певності ще раз глянув. Як і раніше, було пів на третю.

— Розмова буде довгою?

— Гадаю, не дуже. А втім, я можу помилитися. Зараз точно не знаю. Вибачте, будь ласка.

Однак хоч би скільки часу ця розмова забрала, у мене не було вибору. Я згадав недавні слова Куміко: роби, як скаже ця жінка, це серйозна справа. Тож нічого іншого не залишалось, як слухатися, що скажуть. Якщо Куміко сказала, що справа серйозна, то так воно і є.

— Зрозуміло. У такому разі де нам краще зустрітися? — запитав я.

— Ви знаєте готель "Пасифік" перед станцією Сінаґава?

— Знаю.

— На першому поверсі є кав'ярня. Я чекатиму там о четвертій. Ви не проти?

— Гаразд.

— Мені тридцять один рік.