Читати книгу - "Невидиме дитятко, Янссон Туве"

Він уп'явся зубками в сачок, задзижчав, немов крихітний двигунець. Раптом Дракончик злетів з карниза і затріпотів крильцями, кружляючи під стелею.

– Він літає, літає! – зарепетував Мумі-троль. – Мій Дракончик літає!

– Звичайно, літає, – нітрохи не здивувався Нюхмумрик. – Та не стрибай так! Заспокойся!

Дракончик завмер під стелею, крильця у нього шалено тріпотіли, мов у нічної нетлі. Зненацька він шугонув униз, вкусив Мумі-троля за вуха, аж той закричав від болю, підлетів угору й вмостився на плечі Нюхмумрика. Він підсунувся під саме його вухо й замуркотів, заплющивши очка.

– Ото малий шибеник! – вражено мовив Нюхмумрик. – А який гарячий! Що це він робить?

– Він тебе любить, – відказав Мумі-троль.

По обіді повернулася додому Хропся. Вона була на гостині у бабусі Маленької Мю і, звичайно, відразу довідалася, що Мумі-троль знайшов Дракончика.

Той сидів на столику біля Нюхмумрикового горнятка з кавою і облизував лапки. Дракончик покусав уже всіх членів родини, окрім Нюхмумрика, а коли сердився, пропалював дірку у чомусь.

– Який гарненький! – захоплено скрикнула Хропся. – Як його звати?

– Ніяк. Просто Дракончик, – буркнув Мумі-троль, обережно посуваючи лапку по скатертині, аж доки торкнувся позолоченої ніжки Дракончика. Дракончик рвонув угору, зашипів, видмухнувши клубок диму.

– Ой, яке чудо! – тішилася Хропся.

Дракончик знову підсів до Нюхмумрика, принюхуючись до його люльки. Там, де він сидів, з'явилася кругла коричнева дірка на скатертині.

– Цікаво, чи може він випалити дірку в клейонці, – озвалася Мумі-мама.

– Без сумніву! – встряла Маленька Мю. – Ось заждіть лишень! Підросте – і спалить увесь дім!

Вона потягнулася за шматочком торта, але тієї ж миті на неї, немов маленька золота фурія, налетів Дракончик й укусив за лапку.

– От чортяка! – скрикнула Мю, намагаючись хляснути бешкетника серветкою.

– Як будеш лаятися, не потрапиш до раю, – миттю встряла з повчаннями її сестра, Доня Мюмлі, однак Мумі-троль урвав суперечку, гаряче захищаючи свого знайду:

– Дракончик не винен! Він подумав, що ти хочеш з'їсти муху, яка сиділа на торті…

– Забирайся собі геть разом зі своїм драконом! – Маленька Мю розсердилася вже не на жарт. – Та й не твій це дракон, зрештою, а Нюхмумрика… Він тільки Нюхмумрика любить!

Враз запала тиша.

– Що оте маля патякає, – порушив мовчанку Нюхмумрик, підводячись. – Ще годинку чи дві, і Дракончик зрозуміє, хто його господар. Ану забирайся! Лети до свого господаря!

Однак Дракончик, перелетівши на плече Нюхмумрикові, учепився в нього усіма шістьма лапками й воркотів, як швейна машинка. Нюхмумрик згріб звірятко у жменю, запхав його під грілку кавника, а тоді відчинив скляні двері веранди й вийшов у сад.

– Він задихнеться, – обурився Мумі-троль, ледь піднявши грілку-накривку. Дракончик миттю вислизнув у шпарку, підлетів до вікна, сів на підвіконні. Поклавши лапки на віконну шибку, він не спускав очей з Нюхмумрика. За якийсь час він почав скавуліти, а його позолота потьмяніла аж до самого кінчика хвоста.

– Дракони, – раптом втрутився Мумі-тато, – зникли з загальної свідомості приблизно сімдесят років тому. Я вичитав про це в енциклопедичному словнику. Вид, який зник найпізніше, належав до так званої емоційної групи з високою здатністю до спалахування. Вони дуже вперті і ніколи не змінюють своїх намірів…

– Дякую за каву, – підвівся Мумі-троль. – Я йду до себе в кімнату.

– Любий синочку, а як бути з твоїм Дракончиком? Він залишиться на веранді? – поцікавилася Мумі-мама. – Чи, може, забереш його з собою?

Мумі-троль промовчав.

Він відчинив двері веранди. Умить посипалися іскри, коли крізь прочинені двері Дракончик вилетів надвір.

– Ой ні! – скрикнула Хропся. – Ти ніколи вже його не спіймаєш! Навіщо ти це зробив? Я навіть не роздивилася його до пуття…

– Можеш піти до Нюхмумрика й роздивитися, – відказав Мумі-троль, ледь стримуючись, щоб не заплакати від гіркої образи. – Він сидить у нього на плечі.

– О, мій любий синочку! – засмучено мовила Мама. – Мій маленький Мумі-тролю!

Нюхмумрик ледве встиг витягнути з води вудку, як прилетів Дракончик і сів йому на коліна. Звірятко аж звивалося від захоплення, що знову бачить Нюхмумрика.

– Ну що за день! – скрушно мовив Нюхмумрик, змітаючи Дракончика з колін. – Йди геть! Забирайся звідси! Лети додому!

Проте Нюхмумрик, ясна річ, знав, що проганяти його марно. Дракончик ніколи не забереться геть. І якщо йому не зраджує пам'ять, дракони живуть понад сотню літ. Нюхмумрик стурбовано дивився на крихітну блискучу істоту, яка щосили намагалася йому сподобатися.

– Звичайно, ти гарненький, – сказав Нюхмумрик. – Звичайно, я був би радий зостатися з тобою. Але ж зрозумій, Мумі-троль…

Дракончик позіхнув, злетів на Нюхмумрикового капелюха, згорнувся клубочком на його обшарпаних крисах і заснув. Нюхмумрик лише зітхнув, знову закидаючи вудку у річку. Новий поплавок, блискучий, яскраво-червоний, погойдувався на воді. Він знав, що Мумі-тролеві нині не до рибальства… Мара би вхопила таке життя…

Минав час.

Маленький Дракончик кілька разів вилітав на полювання за мухами, однак щоразу повертався, вмощувався на капелюсі Нюхмумрика й знову засинав. Нюхмумрик упіймав п'ять червоноперок і вужа, якого, однак, відпустив, бо той надто звивався та рвався з гачка.

Надвечір угорі за течією річки з'явився човен. Ним кермував молодий гемуль.

– Бере? – поцікавився він.

– Не дуже, – відказав Нюхмумрик. – Далеко прямуєш?

– Не дуже…

– Підпливи ближче, я дам тобі кілька рибинок, – запропонував Нюхмумрик. – Загорнеш їх у мокрий газетний папір, а тоді підсмажиш на вогні. Дуже смачно…

– А що дати тобі взамін? – запитав гемуль, який не звик отримувати подарунки.

Нюхмумрик засміявся і зняв з голови капелюха з сонним Дракончиком.

– Зроби добру справу – відвези ось цього якнайдалі й випусти у якомусь місці, де багато мух. Капелюха згорни так, щоб він був схожий на гніздо; ліпше запхати його під кущі, щоб дракона не турбували.

– Це дракон? – гемуль не йняв віри. – Він кусається? І часто його треба годувати?

Нюхмумрик увійшов до намету і повернувся з кавником. Напхав туди трохи трави, обережно поклав на дно Дракончика, затулив кавника накривкою.

– Запихатимеш мух через носик кавника, інколи наливатимеш по краплині води. Не лякайся, якщо кавник стане гарячим. Ось маєш усе необхідне, а за два дні зробиш, як я сказав…

– Висока плата за п'ять червоноперок, – сказав з квасною міною гемуль, відчіпляючи швартову мотузку. Човен поволі відносила течія.

– Не забудь, що я казав про капелюха, – гукнув Нюхмумрик йому навздогін. – Дракончик дуже його любить…

– Так-так, гаразд, – відповів гемуль і зник за вигином річки.

"Цей дракон добряче покусає його, – подумав Нюхмумрик. – Але так йому і треба!"

Мумі-троль прийшов до річки, коли сонце вже сідало.

– Привіт! – гукнув Нюхмумрик.

– Привіт! – відгукнувся Мумі-троль. – Щось упіймав?

– Небагато. Може, посидиш зі мною?

– Та я лише проходив неподалік… – пробурмотів стиха Мумі-троль.

Друзі замовкли, але то була нова, незвична мовчанка, прикра й ніякова. Врешті Мумі-троль не стримався, запитав:

– Він світиться у темряві?

– Хто?

– Дракончик, ясна річ! Я собі подумав: цікаво знати, чи світиться таке крихітне створіннячко у темряві?

– Справді не знаю, – сказав Нюхмумрик. – Піди додому й подивися…

– Але ж я його випустив! Хіба він не прилітав до тебе? – аж скрикнув Мумі-троль.

– Ні, не прилітав… – відповів Нюхмумрик, припалюючи люльку. – Такі крихітні дракончики роблять усе, щоб їм лишень заманеться. То одне, то інше… Досить їм угледіти жирну муху, забувають про все, що знали й любили. Отаке-то воно з драконами, як бачиш! Ніщо їх не може втримати…

Мумі-троль надовго замовк, а тоді таки сів у траву поруч з другом.

– Мабуть, твоя правда. Добре, що він собі полетів геть! Так… Можливо, це було найправильніше рішення… Послухай, у тебе новий поплавок. Гарний має вигляд у воді… Червоний!

– Так, гарненький, – погодився Нюхмумрик. – Я й тобі зроблю такий самий. Ти ж прийдеш завтра до річки порибалити?

– Звичайно! Неодмінно прийду! – відказав Мумі-троль.

Гемуль, який любив тишу

Жив собі колись Гемуль, який працював у луна-парку, однак це зовсім не означає, що йому завжди жилося дуже весело. Він пробивав дірки у квитках відвідувачів, щоб вони могли розважитися в парку не більше одного разу. Уже лише це навіювало смуток, а окрім того, зважте, що цією справою Гемулеві доводилося займатися усе своє життя.

День у день Гемуль клацав пробивачкою, роблячи дірки у квитках, і мріяв, що він робитиме, коли нарешті піде на пенсію. На випадок, якщо хтось не знає, що таке пенсія, пояснимо: це коли в тиші та спокої можна робити усе, що душа забажає, але для цього треба стати достатньо старим. Принаймні так пояснювали родичі Гемуля.

Гемуль мав неймовірно велику родину, купу огрядних, галасливих, балакучих гемулів, котрі гупали одне одного по плечах і розкотисто реготали.

Уся родина спільно володіла луна-парком, та, окрім того, кожен мав своє заняття: хтось грав на тромбоні, хтось метав молот, або розповідав потішні історії, або лякав народ. Хоча ніхто не мав нічого злого на думці.

Гемуль не володів нічим, бо належав до "побічної лінії" родини, тобто був напівродичем. А ще він через свою скромність ніколи не вмів відмовити у проханні, тож довелося йому наглядати за дітьми, роздмухувати міхи каруселі та компостувати квитки.

– Ти самотній, тобі нічим зайнятися, – привітно усміхаючись, казали йому інші гемулі. – Така робота тебе підбадьорить: і серед людей будеш, і нам допоможеш.

– Але я ніколи не буваю самотній, – намагався переконати родичів Гемуль. – Я не встигаю бути самотнім. Надто багато тих, хто хоче мене підбадьорити. Вибачте, але мені би так хотілося…

– Гаразд, – уривали його родичі, поплескуючи по плечі. – Так і має бути! Жодної самотності, завжди У русі…

Гемуль далі пробивав квитки, мріяв про велику чудову мовчазну самотність і сподівався якнайскоріше постаріти.

У парку щовечора кружляли каруселі, гриміли духові інструменти, верещали від захвату капарулі, мудрики і мюмлі, злітаючи то вгору, то вниз на американських гірках. Дронт Едвард здобув першу нагороду у розбиванні порцелянового посуду. Навколо замріяного смутного Гемуля постійно танцювали й галасували, сміялися й сварилися, їли й пили, тож з часом Гемуль почав боятися веселощів тих, котрі здіймали стільки ґвалту.

Він спав у дитячій кімнаті гемуленят, яка була світла й затишна удень, а вночі, коли діти прокидалися й плакали, заспокоював їх, граючи на катеринці.

Окрім того, Гемуль допомагав по господарству, лагодив усілякий дріб'язок, що потребував працьовитих рук у будинку, переповненому гемулями.