Читати книгу - "Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко"

Зітхнувши, я перевернувся на правий бік. Поглядом випадково ковзнув по шторі вікна. Що це? За шторою — силует? І не на вісімдесят сьомому поверсі?

Не рухаючись, приготувався до зустрічі з незнайомцем. Тим часом він наклеїв на скло пластир і безшумно видавив шибку. Рука в капроновій темній рукавичці нечутно відчинила двері балкона. До мого ліжка було метрів п’ять. Та незваний гість у чорному трико, схожому на водолазний костюм, бо відкритим було тільки обличчя, до мене не підійшов. Його цікавив мій телетайп. Хвилини зо три він длубався в ньому. Потім так само тихо вийшов на балкон. Зачинив двері. Через хвилину щось чорне вдарилося об скло, звук був схожий на різкий помах крил. У кімнату, розбиваючи скло балконних дверей, впав якийсь величезний птах.

Підвівшись, я ввімкнув світло. Поранена осколками скла, на підлозі билася велика сова. «Оригінально, — подумав я, — замітають сліди». Натиснув кнопку виклику чергового портьє. Він ввійшов через хвилину — заспаний і невдоволений. Ще б пак! Чотири години ранку.

— А… Знову, — сказав сумно. — Вже п’ята в цьому році. І чому вони у вікна летять?

— П’ята? — перепитав я.

— Так… Уже п’ята таким ось чином залітає до нас погостювати. Мабуть, у них з орієнтацією щось негаразд…

Коли портьє пішов, прихопивши з собою уже мертву сову, я, не вмикаючи світла, користуючись ліхтариком, обстежив телетайп. Не відразу, та все ж знайшов «подарунок».

…Вранці, начитавши на диктофонну «Любаву» статтю для агентства, яку відразу ж паралельно передав телетайпом, я вийшов у місто.

«Хвоста» помітив на першому ж перехресті. Стежили майже відкрито, непрофесійно, дідівським методом візуального нагляду з передаванням об’єкта по ланцюжку. Тому я відразу відзначив: непрофесіонали.

Не звертаючи уваги на «хвіст», що періодично змінювався, я йшов наміченим маршрутом. Кінцевою моєю метою був невеличкий спортивний аероклуб. Але знати це моїм переслідувачам було зовсім ні до чого. Тому у величезному універмазі я без особливих труднощів позбувся наглядачів, вийшов у двір через службовий хід. Звідти на сусідню вулицю, де для мене на стоянці було залишено вишневий «Фіат» останньої моделі, одна з найпоширеніших тут марок автомобілів.

У машині я перевдягнувся у легку спортивну куртку, одягнув величезні дзеркальні окуляри. Мою голову прикрасив поширений тут білосніжний пляжний берет. Тепер мене з першого погляду не впізнати, а довго розглядати себе я не дам.

Поглянув на годинника. Чверть на десяту ранку, а я ще не снідав. Перш ніж увімкнути запалювання, подивився на свій улюблений набір кольорових кулькових авторучок, з яким не розлучався. Обідок, що мене цікавив, кольору не змінював. Отже, мічений атом разом з дорожнім костюмом, як я й передбачав, залишився в готелі.

У бістро на площі Свободи було лише кілька чоловік. Один з них — мій зв’язковий. Поки я замовляв собі каву і омлет, зв’язковий розрахувався і пішов до виходу. Ми тільки на секунду перезирнулися. На столику, який тільки-но залишив мій колега, я знайшов усе, що мені було потрібно. Уже в машині переглянув замітку в залишеній мені в бістро газеті. Моя подорож на острів разом з репортерами не схвалювалася. Я подумав і не погодився. Відмовся я від цієї екскурсії, хіба б дізнався, що є ще практично закритий для доступу співробітників десятий поверх коледжу? І що потрапити на нього, очевидно, можна лише з кабінету Отто Гредта. І користуються таємним ходом досить часто. У цьому я не сумнівався. Ще під час розмови з директором я уважно оглянув кабінет і помітив на килимі біля його столу ледь помітну доріжку: ворс дужче вичовганий, ніж в інших місцях. Доріжка вела до гобелена, прикріпленого до стіни так, що його можна було за лічені секунди відхилити. Але, боюся, доріжку помітив не тільки я. Ден також зацікавився гобеленом.

Був ще один сигнал того, що я на правильному шляху. Під час екскурсії по острову директор показав нам невеличкий заводик, де студенти випробовували деякі свої ідеї. Але не тільки. Завод випускав одиничні партії електронно-комп’ютерних ігор. І одна з них називалася «Агент проти детектора брехні». Пам’ятаю, на запитання, для чого вона, директор відповів:

— Це своєрідний і дуже ефективний психологічний тренінг для дорослих. Чи не хочете випробувати себе?

Мене тоді ледь за язик не сіпнуло погодитися. Та Еміль віджартувався.

— Якось іншим разом.

А іншого разу, напевне, не буде.

Цех електронно-комп’ютерних ігор для дорослих зацікавив не тільки мене. Репортери знімали багато. Директор не забороняв. Бо він знав, що нічого з цього не вийде. Очевидно, на острові діяв якийсь відеозахист. Але Ден теж знімав. Щоб не викликати підозри? Мабуть.

Ось приблизно так я міркував, під’їжджаючи до аероклубу за містом на крутому березі океану. Швидко розшукав керівника клубу «Дельтакрил». Я заплатив вступний внесок і показав посвідчення на право пілотування безмоторних і легкомоторних літальних апаратів. Подібних документів на всі види транспорту в мене був повний комплект. А інакше який же з мене тіньовий слідчий?

Бокс, де розмістилася віддана у моє користування техніка, мов на замовлення, був крайнім, відразу біля льотного поля, інструктор мої документи розглядати не захотів, а даремно. Там було написано, наприклад, що видані вони на ім’я Дена Брейла, венесуельського журналіста.

Інструктор мовчки викотив мотоплан і чи то запропонував, чи то наказав:

— Я повинен подивитися… вас… містере…

— Брейл! — підказав я охоче.

— …містере Брейл, у повітрі.

Мотоплан був двомісний, і через кілька хвилин ми вже пливли в небі. Там ставлення до мене в інструктора різко змінилося. Він подобрішав і залишився задоволений моєю льотною підготовкою. На землі, віддавши мені ключі від боксу і двигуна мотоплана, запитав:

— Коли містер Брейл буде нас відвідувати?

— Переважно вечорами, після роботи в прес-центрі.

— Тоді я вам підзаряджу акумулятори, — пообіцяв інструктор.

Я подякував, залишивши на пам’ять про себе кілька грошових знаків. Інструктор мені сподобався. Насамперед тим, що ні про що не розпитував.

Після аероклубу я заїхав у кілька крамничок на околиці. Накупив різних непотрібних, на перший погляд, речей: шовковий канат завдовжки майже 100 метрів, набір альпіністських гачків, деякі хімікати…

До півдня я