Читати книгу - "Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко"

— Ми це відчули, — буркнув Ден.

— Нам не дуже хотілося організовувати цю дискусію, — продовжував Отто Гредт, — та ваші колеги, панове, почали друкувати, вибачте на слові, нісенітниці про наш навчальний заклад.

Він бридливо дістав із шухляди купу газетних вирізок.

— Тому, — продовжував свій монолог директор, — вибір упав на вас, тих, хто не хотів або не встиг ще опублікувати про наш коледж якусь нісенітницю. Дали вам можливість поговорити зі студентами про все, що захочете. Після того, як я задовольню вашу цікавість, покажемо вам острів. Єдине прохання: опишіть усе, що почули й побачили, так, як воно є. Сподіваюсь, після ваших публікацій нам дадуть можливість спокійно працювати. А то, знаєте, щоночі вашого брата біля берегів виловлюємо. Або «героїв», які намагаються «врятувати із полону бідних в’язнів науки». Усе це страшенно заважає працювати. Острів — моя власність. Школа-коледж — дітище батька. І єдине наше прагнення — щоб нам врешті дали спокій!

Мені здалося, останні слова Гредт сказав, ледь стримуючи гнів.

— Отже, запитуйте, панове.

— Хто був ваш дід, гер Гредт? — простодушно запитав Еміль Тьєро, майже під ніс тицьнувши мікрофон.

— Відомий підприємець Генріх Гредт був великою людиною. Так, так, панове. Я чудово розумію, на що ви натякаєте. Але, крім школи промислової розвідки, він мав три заводи, театр і кіностудію. На ті часи це було не так уже й мало.

— Яку спадщину він залишив вашому батькові? — запитав Чарльз.

— Три мільйони.

— Чим займався ваш батько?

— Це була зовсім інша людина. Його більше цікавили мистецтво, література. Але ні в чому великих здобутків він так і не досяг. Наш театр з його п’єсами успіхом не користувався. Це ви, напевне, читали у підготовлених для вас проспектах. Та батько дав мені й сестрі чудове виховання й освіту. І майже неторканою залишив спадщину діда. Сам жив на проценти. Я дуже любив батька. Він був доброю людиною, але, на жаль, так і не знайшов себе у жодній справі. Правда, ідея створення школи-коледжу для обдарованих юнаків і дівчат належить йому.

— А ви знайшли себе?

Очі Отто Гредта заблищали чорними вуглинками.

— Як бачите. Я втілив мрію батька, і щасливий з цього.

…Того дня я також поставив Гредту кілька запитань, на які він, як мені здалося, відповів без вагань.

А потім було найцікавіше. Він провів нас по школі й показав острів.

Коледж вразив нас. Це був сучасний навчальний центр, нашпигований комп’ютерною технікою останнього покоління, тобто для спілкування з нею голосом. Нам показали затишні житлові блоки з басейнами і зимовими садами, офіси з чудовими спортзалами й тренінгами, і все це компактно, всередині скелястого острова. Звичайно, показували нам далеко не все. Але те, що ми бачили — вражало.

Ден під час екскурсії кілька разів пробував відірватися від нас. Але його тактовно повертали.

Записуючи відповіді в кабінеті директора, я все ж устиг помітити, що безбарвний обідок моєї сьомої кулькової ручки у наборі змінив забарвлення. Це свідчило про те, що рівновага мого електричного і біополя порушена. Відтінок зміни забарвлення індикатора відкривав таємницю: десь, певно, в одязі, закріплений радіоактивний ізотоп-маяк. Цей невидимий «мічений атом» можна було прихопити де завгодно. Крапля, часто невидима для неозброєного ока, випромінює якийсь ізотоп. От і все. Та з’явилася вона на острові. Що означає — нас не бажають випускати з поля зору. І, можливо, не тільки на острові. Тому спроби Дена відірватися або загубитися були приречені на невдачу. Я подумав, цього разу до таємниці, напевне, не доступитись. Доведеться ще раз навідатися сюди. А ізомаяк? Це не так і погано. Хай працює. Але на мене, а не супроти.

Як я й передбачав, не обійшлося без пригод. Після повернення на материк репортери навперебій кинулися до своїх студій — монтувати зняте. Та не так усе просто! У жодного з них нічого не вийшло. Запис виявився нечітким, каламутним, мов у тумані Я відразу згадав Денові слова — не покладайся на відеотехніку, стенографуй. Отже, він передбачав подібні наслідки?

Півночі після візиту я не спав. Намагався проаналізувати все, що сталося наступного дня після прибуття на місце.

Отже, у моєму блоці, крім «клопів» місцевої контррозвідки, кимось встановлено кілька нових… Що переслідував своїм візитом до мене Ден Брейл? Чому він не тільки взяв мене замість когось на острів, а й попередив про марність відео на острові? У чому таємниця коледжу?

На деякі із запитань я зміг відповісти вже тоді. Мені було зрозуміло: Ден уже раніше побував на острові й намагався зробити відеозапис. Одночасно він хотів, щоб я зібрав матеріал. Чекають на мою публікацію? Навіщо? Не було сумнівів у тому, що директор коледжу, по суті, попередив нас про неможливість нелегально потрапити на острів. Натяк його на «рятівників» прозвучав досить прозоро. Очевидно, наш одяг позначили радіоактивними ізотопами, щоб не випускати нас і на хвилину з поля зору на острові, а можливо, і тут, на материку… Отже, нас вели заданим маршрутом, чогось не хотіли показати, боялися, щоб ми кудись не потрапили. Куди?

Відпливаючи з острова, я звернув увагу на антени радарів біля узбережжя. Заходи безпеки з повітря. Чому? Для чого треба ізолювати студентів від усього світу на час навчання? Адже, якщо судити з прес-конференції, навчаються вони із задоволенням.

Раптом пригадалася остання розмова з полковником.

— Ти працюй, а ми будемо готувати варіант «С».

Він це зумисне сказав, щоб мене підігнати. Варіант «С» — введення нашого агента як студента коледжу. Складно і небезпечно, а головне — довго. Час же працює проти нас, гинуть люди, які доторкнулися до таємниці Сумраїтської школи-коледжу.

Пригадалося сумне обличчя професора Сивка з його дивною втратою інтелекту, здається, так він визначив свій стан. І потім, дуже мене приголомшила пожежа на дачі і загибель Ромозова від вихлопних газів власного автомобіля. Тут щось негаразд. Гинуть люди, останні, хто спілкувався із Сивком напередодні його дивної хвороби,