Читати книгу - "Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко"

Піднімалися кам’яними сходами майже годину. Втомлені, ми, врешті, вибралися на майданчик біля коледжу. Ніде нікого.

— Усі вчаться або працюють, — пояснив Гредт.

Довгими, яскраво освітленими коридорами пройшли ми до конференц-зали. Вона була битком набита. На нашу появу ніхто не звертав особливої уваги. Директор мовчки провів нас до столу, де вже нашорошили свої зміїні голови мікрофони, а сам підійшов до кафедри. Тільки-но він з’явився на ній, у залі відразу ж стало тихо…

— Пани журналісти до нас з материка в гості, — почав Гредт без будь-якого вступу. — Їх дивує, чому ви робите так багато світових відкриттів у науці. Вони прибули по таємницю нашого коледжу, який останнім часом називають у своїх публікаціях «Коледжем геніїв».

У залі зашуміли. Студенти, майже всі 20–25 років, заусміхалися.

— Так, саме «Коледжем геніїв», — продовжував директор. — До речі, перед вами автор цієї назви — містер Клайк.

Клайк ніяк не відреагував на це. Як і всі інші, він продовжував знімати. Кафедру, директора, студентів. Зала на 900 місць була переповнена.

— Що ж, — сказав директор, — запитуйте, панове журналісти. Мої студенти до ваших послуг. Таємниць від преси у нас немає. Сподіваюсь, години три вам буде достатньо? А то ви зірвете нам навчальний процес… З вашого дозволу, я піду — у мене багато роботи. Якщо до мене виникнуть запитання, відповім згодом.

І він пішов. А ми залишилися навпроти багатьох зацікавлених очей.

— Отже, — заволодів ініціативою Чарлі, — перше запитання: чому і як ви опинилися в цьому коледжі? Хто відповість?

У третьому ряду підвелася тоненька струнка дівчина у синій блузці.

— Ми тут тому, що тут краще, ніж будь-де, навчають.

— І навчають — безкоштовно! — вигукнув хтось.

— Так уже й безкоштовно? — Чарлі витягнув подовжувач мікрофона у залу. — Як вас звати, дівчино, звідки ви?

— Маріам Дітчер, штат Мічіган, США, містере Клайк. Я добре вас знаю з передачі «Якщо у вас з’явилися гроші…»

— Дякую, Маріам. І все ж дуже коротко: як ви сюди потрапили? Сподіваюсь, нам усім буде це цікаво.

Дівчина посміхнулася і, граційно відкинувши з лоба кучерявого чубчика, розповіла:

— Мене запросив джі-мен з острова. Він сказав, що у мене є здібності до мов і я зможу їх розвинути.

— І він вас не обдурив?

— Ні. Я навчаюся другий рік, але вже оволоділа трьома новими групами мов Північної Америки, СРСР і сходу Індії.

— Дякую вам, Маріам.

Чарлі подивився на нас, очевидно, пропонуючи продовжити інтерв’ю.

— Отже, ви запевняєте, що в коледжі краще, ніж будь-де, навчають? — запитав Еміль Тьєро. — І, як ви вважаєте, безкоштовно. У мене запитання: хто платить за ваше навчання? Хто вас усіх утримує?

— Скажу я, — підвівся з першого ряду хлопець в окулярах у світлому панамському костюмі. — Взагалі, ми самі згодом платимо за цю освіту, підписавши контракт, за яким зобов’язуємося після закінчення навчання, уже працюючи, з прибутків відраховувати п’ять процентів коледжу. На навчання тих, хто прийде сюди після нас.

— І як довго?

— Постійно, доки будемо працювати.

— Але ж це грабіж?

— Такі умови. Ми приймаємо їх добровільно, як прийняли наші попередники. Вони не шкодують.

— Як ви поясните, що саме випускники вашого коледжу за останні три роки зробили багато дуже цінних наукових відкриттів у найрізноманітніших галузях?

— Нам здається, факти досить красномовні самі по собі, — вигукнув хтось.

Потім запитання посипалися, мов горох.

— Скільки триває навчання?

— Від двох до п’яти років, залежно від профілю та здібностей.

— Чому більшість із вас — європейці?

— Ми легше погоджуємося на умови навчання.

— Які?

— Майже повну ізоляцію від зовнішнього світу. Безвиїзне перебування на острові до закінчення навчання. Працювати п’ять років там, куди направить керівництво. Навчання за тим профілем, який вчена рада визнає для тебе найдоцільнішим.

— Які предмети ви вивчаєте?

— Усі необхідні для роботи і спілкування.

— Якщо хтось захоче розірвати контракт?

— Таких випадків поки що не було.

— Хто вас навчає?

— Найкращі спеціалісти світу з різних галузей.

— Звідки вони?

— Майже всі — колишні студенти коледжу.

— Є винятки?

— Є. Вчителі аеробіки, карате, танців. Наставник поводження в товаристві, курсові куратори.

— Невже вам не хочеться хоч раз за час навчання побувати на материку?

— Ми буваємо. Три-чотири рази на рік. На практиці. У тих фірмах, які виявляють до нас інтерес. Протягом усього іншого часу ми навчаємося і працюємо. І нам настільки цікаво, що таке бажання не виникає. Ніколи. Треба багато встигнути.

— Чи дозволяють вашим родичам бачитися з вами?

— Тричі на рік. На Великдень, Різдво і день організації коледжу.

— Чи задоволені ви своєю долею?

— Ще б пак!

— Чому на острові ми не бачили жодної живої душі?

— У нас немає нероб. Усі або навчаються, або працюють, або розвивають себе у спортивних секціях та гуртках мистецтв.

Під час інтерв’ю Ден штовхнув мене в бік.

— Раджу стенографувати і поменше знімати на відео, якщо хочеш мати матеріал.

— А це чому? — прошепотів я.

Та Брейл тільки рукою махнув.

— Потім сам побачиш.

Я зважив на його поради і, як «венесуелець», більше записував до записника, ніж на відеомагнітофон.

Ми поставили безліч простих і складних запитань. І на всі одержали відповіді. Втомлені, але дуже задоволені, ввійшли до кабінету директора. Він сидів за величезним письмовим столом у чорному костюмі з краваткою-метеликом і щось писав. Ліворуч світився монітор, на екрані якого ми побачили конференц-залу. Студенти, весело перемовляючись, залишали її.

— Ви задоволені розмовою, панове? — директор підвівся нам назустріч.

— Ще б пак! — радісно вигукнув Еміль. — Це буде кращий мій репортаж!

— Чудово! Тепер я готовий відповісти на всі ваші запитання.

— Мені здається, — почав Ойлен, — щонайменше дивним дозвіл на сьогоднішню розмову. Адже, наскільки мені відомо, раніше своїм вихованцям ви не дозволяли спілкуватися з пресою?

— Ви праві.