Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Я був не просто роздратований, я дійсно злився. День не пішов нормально з самого ранку. Спочатку цей безглуздий будильник, задзвонив на годину раніше. Звичайно, віслюку зрозуміло, що я сам його вчора і ткнув неслухняними пальцями, але вранці... при розколюючийся голові, під галасуючий за вікном дощ і моторошний вітер... Настрій - накритися ковдрою з головою, відключити телефон і зробити вигляд, що мене не існує в принципі.

Мозок послужливо підсунув спогади про вчорашню сварку з батьком. Дуже... гучну сварку. Це при тому, що йому не варто нервувати, і я намагався майже не відповідати. Але коли несподівано стаєш мало не найгіршим сином на світі без видимих ​​на те причин, це дуже... прикро. І боляче.

Загалом, вихідний дозволяв трохи відпочити, але було не до того. Тому з ранку я заїхав в офіс, щоб розібратися з накопиченою за тиждень дрібницями. А потім зателефонувала Маріанна і попросила змотатися на вокзал і забрати ключі у Ниночки.

Ніночка - це щось. Мила дівчинка, янгольське личко, чудовисько на підборах. Відповідальна за постачання в «Ан-Лін», права рука Маріанни. Тільки от біда ... Забудькувата дуже. Те телефон забуде, те гаманець, те плаття, те... Складно з нею, коротше кажучи. Бо про свій недолік вона прекрасно знає і намагається його всіляко сховати. У підсумку до забудькуватості додається страшна звичка кидати в сумочку все, що треба і не треба. Зрозуміло, потім Ніночка починає втрачати все це вже всередині самої сумочки, а потім з криками: «А-а-а, все пропало!» - носитися по салону і намагатися хоч якось виправити становище.

Мудра Маріанна, моя старша сестра, тому завжди зберігає дублікати. Але в цей раз Ніночка перестаралася і відтягли навіть їх. І виявила це тільки на вокзалі. У паніці подзвонила Маріанні, а та вже переадресувала проблему мені.

Зламувати двері в комору нерозумно, тому краще поквапитися і перехопити Ніночку з її пустотливими рученятами прямо перед відходом поїзда. А то так і відвезе ключі до Чехії.

Благо, від офісу їхати недалеко.

Але янголам за завісою сірого дощового неба було явно нудно. Тому вони вирішили трохи познущатися, впустивши мене прямо на забавну дівчину в червоних черевиках. Звичайно, будь це в іншому місці і за інших обставин, я б неодмінно спробував вибачитися не лише словами. Але після того, як вона на мене подивилася, а нахабний сірий кіт обшипів... Чесне слово, він дивився на мене так, ніби в житті не бачив нічого більш огидного. М-да.

До Ніночки я вилетів в останні хвилини. Вона поплескала віями, оцінивши мій кілька розбурхане стан, потім сунула в руку ключі і процокотіла:

- Ви пробачте, будь ласка, Руслан Віталійович, що так вийшло. Я наступного разу більше ніколи, чесно-чесно. Так намагалася нічого не залишити в офісі, що...

- Перестаралася, - буркнув я.

- Що ви говорите? - перепитала вона.

- Все добре, - сказав я, поглядаючи на годинник. - Ніночка, якщо ви не будете поспішати, поїзд піде без вас.

- Ох! - видихнула вона. - Дякую, дякую вам! - І затрясла мою руку так, що я зрозумів: миленькі білявки дуже небезпечні, просто ми про це не підозрюємо. – Дякую! Передайте ще раз Маріанне мої вибачення!

З цими словами вона підхопила чемоданчик і побігла до свого вагона. Я тільки похитав головою, деякий час проводжаючи її поглядом. От же ж ... До нареченого начебто їде. Маріанна щось говорила про це, тільки я пропустив повз вуха. Довгий час я взагалі не міг зрозуміти, як моя грунтовна і серйозна старша сестра спрацювалася з такою дзигою, як Ніночка. Але... потім, через час, зрозумів. Ніночка не ​​підставить. Чи не кине. Чи стане борсатися поруч з тобою, навіть якщо буде можливість врятуватися однієї. Чарівна порода жінок, готових на самопожертву. Нехай від цього і настане кінець світу.   

Покинувши будівлю вокзалу, я зрозумів, що дощ припустив щосили. Кілька секунд подивився на похмуре небо, стер з лиця прохолодні краплі і попрямував до машини

 Я люблю осінь. І люблю Київ. Є в них щось заспокійливе. Але саме разом. Тоді чомусь згадується рідний Чернігів, і на душі стає добре. Не те що південь... Спека, спека, задушливий вітер. Сіль моря, від якої чомусь завжди і всі в захваті. Я до розряду цих людей не належу. Ніколи не розумів, чим це все їх так воно вабить.

Сівши в машину, поїхав до дому Маріанни. Працювати вже не вийде. І по дорозі треба купити щось племяшке. При згадці про них на душі ніби потепліло, і небо вже не здавалося таким сірим. Аня і Ліна мене люблять і, варто їм до мене дістатися, не відходять ні на крок. Тому обдурити очікування двох найпрекрасніших дам п'яти та семи років від роду я не міг ніяк.

Маріанна докоряла мене, що занадто балую її доньок, проте ... ну як можна не балувати? Якщо мене буде дочка, то буду балувати обов'язково!

Насвистуючи, я повернув, і тут же задзвонив телефон. Побачивши ім'я того, хто телефонував, тільки зчепив зуби. Ні, не хочу з ним говорити. Особливо зараз.

Але мелодія не замовкала, і довелося взяти трубку.

- Де ти? - запитав батько, опустивши таку дрібницю, як вітання.

Усередині знову стало грозовою хмарою згущуватися роздратування. Я прекрасно усвідомлював, що не можна так, але реакція вже з'являлася сама собою. До Маріанни спочатку були такі вимоги, як до мене. Я ніколи не просив послаблень, але і не розумів, чому не можна банально похвалити і ...