Читати книгу - "Вибухова парочка, Аріна Вільде"

Люба

Я нервово поглядаю на годинник в очікуванні таксі і вкотре шкодую про те, що не вмію водити. За кермом я бомба повільної дії. Права у мене є, так, ще з сімнадцяти років з припискою «набирають чинності з 09.09.20**року» і всі іспити я складала сама, от тільки трафік в наших богом забутих Червоних Вікнах ні в яке порівняння не йде з тисячами машин на дорогах мегаполісу.

Два пішохідних переходи, один знак «СТОП», ні однієї дорожньої розмітки — ось і вся смуга перешкод для водія-початківця.

Кілька разів я все ж брала уроки водіння в місті, але перший раз закінчився тим, що я комусь врізалася в бік, другі два – істерикою у інструктора. Про те, щоб сідати за кермо своєї власної машини і самотужки підкорювати дороги я навіть не мрію. Мене переслідує параноя, що я не зможу справитися з управлінням і потраплю в аварію.

Знову поглядаю на годинник, нервово пинаю маленький камінчик на асфальті і намагаюся не думати про те, що чекає завод під управлінням новоспеченого директора.

Втрата репутації, непогашені кредити, розруха, хаос і повне банкрутство — ось як я бачу майбутнє компанії, на чолі якої буде Кирило, і я навіть не сподіваюся, що він зміниться, хоча Федір Олександрович запевняв мене у зворотному.

Царьов мене скажено розлютив своїми безглуздими домислами, тому, коли він з'являється на ґанку нотаріальної контори, я роблю вигляд, що не помічаю його. Дивлюся в небо, вліво, під ноги, на годинник, навіть в іграшку на телефоні почала грати, тільки б не бачити цю нахабну морду.

— Мені здається, ти заробляєш достатньо, щоб купити хоча б старий "бобик", – чую глузливий голос позаду себе.

Повертаюся у сторону Кирила, окидаю його байдужим поглядом, підмічаючи і скуйовджене волосся на голові, і пом'ятий лист з заповітом в руках, а потім точно так же, не кажучи ні слова, відвертаюся, в надії розглядаючи кожну машину, яка мчить повз мене.

— Ми не закінчили розмову, пропоную продовжити її по дорозі до твого дому.

— Поговоримо завтра в офісі, я хлопця чекаю, — нахабно брешу, мріючи якнайшвидше опинитися подалі від Кирила і ближче до комп'ютера. У мене на сьогодні стільки завдань, що розписано дві сторінки щоденника, а я виконала тільки чотири пункти з двадцяти шести.

— Хлопець? У тебе? Серйозно? Хочу познайомитися з цим смертником, — фиркає він, підходячи до мене.

— У тебе тупе почуття гумору, Кирило, — помічаю чорний позашляховик, який пригальмовує біля узбіччя і видихаю, тому що це за мною.

Елітне таксі, класні машини, ввічливі водія і головне — ніяких жовтих "шашечок", що стирчать з даху, тому Царьов точно ніяк не зможе дізнатися, що за кермом не мій хлопець.

— До завтра, — переможно посміхаюся і, не озираючись, йду в бік таксі, відчуваючи на собі важкий погляд Кирила.

Забираюсь в салон і через тоноване скло, в повній впевненості що Царьов мене не бачить, роздивляюся його, бажаючи прокинутися вранці і дізнатися, що він раптово зник із земної кулі. Так буде краще для всіх, не тільки для мене.

Кирило залишається десь позаду, а я відкидаюся на спинку сидіння, намагаючись розслабитися і хоча б на кілька хвилин забути про нещастя , яке спіткало «СтальПром». А ще згадую, що на вихідних у нас корпоратив — щорічні спортивні змагання і новоспеченому директорові в обов'язковому порядку доведеться з'явитися на них і навіть прийняти участь.

Усміхаюсь, уявляючи як він допомагає Наді з бухгалтерії забратися на "стінку" — а вона на хвилиночку під сто кілограмів — і розумію, що не все так погано, головне — знайти на Кирила управу і не дати втягнути нас в неприємності.