Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Коли на небесах сходить місяць, який нахабно так зазирає у вікно, до кімнати заходять служниці й просять пройти у купальню, а Дашку залишають у кімнаті. Видно її статус не дозволяє митися. Якби я не любила подругу, але потай тішусь від справедливості у дії все одно. Нехай помучиться, все - таки її вина.

Дівчата швидко приводять мене до ладу. Волосся розкладають хвилями на спині, на тіло змушують одягнути легку сукню з прозорої синьої тканини, під якою довга майка до колін. Але її видно. А потім ведуть у коридор.

– Ей, а куди це ви мене ведете? – Обурюватися починаю, як тільки розумію, що моя кімната у протилежній стороні.

До дівчат приєднуються вартові й погрожуючи мені мечами змушують йти вперед. І я йду, а що робити? Не хочеться відчути, як лезо проштрикне моє бідне тільце.

Ми доходимо до масивних дверей з різьбою у вигляді голів якихось обелісків. Вони одразу відчиняються. Вартові майже не штовхають мене у кімнату, а самі в цей час зникають за зачиненими вже дверима. Зрадники. Кинули бідну дівчину на поталу Демону.

Капець одним словом.

І дійсно, сидить цей Імператор, на кріслі. Перед ним столик заставлений фруктами типу бананів й винограду, та тільки солодші, вже знаю, встигла спробувати за обідом. Торс у чоловіка оголений, а крил не видно, цікаво де це вони? Добре хоч нижче пояса одягнений у темні штани невідомого походження. Але, що примітно й викликає сміх – він босий. Це так дивно, що ненароком з рота вилітає сміх. Трішки змішаний з панікою, та то нічого, нормально.

– Вітаю, леді Ліліана. Сідайте та повечеряйте зі мною. – Ого, так офіційно. Цікаво, він так до сексу мене завернути хоче чи як? Сказав же, що я його полонянка, наложниця, подарунок чи хто там, а тут вау просто.

– Думаю, що я не голодна. – Гордливо задираю голову. Знаю-знаю – нариваюсь на неприємності. Але нехай не думає, що я безвільна та безправна тільки тому, що якимось боком опинилась на місці справжньої Ліліани. І знаєте, я навіть заздрю тій дівчині, вона то зараз десь вільна, може зайняла моє місце.

– У вас немає власних думок. Їх просто не може бути. Від цього дня і до самої смерті ви, леді Ліліана, належите мені й тільки мені, як дарунок від Ремакса за мою службу.

– О, справді? – Хмуро дивлюсь на нього. Розсівся тут, наче король світу.
Моя відповідь його збиває з пантелику. Не знаю хто такий цей пантелик, але він дуже доречний. Сеер встає з крісла демонструючи весь свій зріст, красу та силу. Думає впаду тут? Не дочекається.

– Леді Ліліана, ви забуваєте…

– Слухай, – не витримую, помирати, то хоч з музикою, – я не Ліліана, і не леді, ясно? Я Леля! Леля! І взагалі з іншого світу. Звучить…

– Моя прекрасна Леля, ви у воді пробули надто довго. Раптом втратили пам'ять?

– Що?

– Ваш корабель потонув, мені дивом вдалося вас врятувати.

Ах ти ж…. Бачу, по очах демонських, знає, що я не Ліліана ніяка, але все одно грає. Якого? А?

– Мій корабель не тонув. – Твердо відповідаю. – Я взагалі на кораблях не плавала.

– Нічого, скоро у вас буде можливість. Тому що я хочу, щоб принцеса Ремакса супроводжувала мене у подорожі в Долину Пісків, де я назавжди припиню їх напади на Імперію.

– Що? – Тільки й можу, що відкривати та закривати рота. І все. То я не тільки невільниця, я ще й принцеса?

– А тепер, моя прекрасна Леля, підійдіть, я вам нагадаю, хто ваш господар.

– О Боги! Я тобі не наложниця, а ти не султан! – Кричу й нахабно розвертаюсь до нього спиною.

Запам'ятайте, ніколи, чуєте, ніколи не повертайтесь спиною до підлих демонів ( чоловіків). Тому що вони, гади такі, не жаліють нас, слабких та прекрасних.

Моє тіло прострілює біль такої сили, що я падаю на коліна не в спромозі ні ворухнутись, ні крикнути. Тільки стогін зривається з уст, за який мені дуже соромно. Скручуюсь, намагаючись знайти положення в якому мені стане краще, але його просто немає.

А потім біль швидко зникає, як і з'явився.

– Сподіваюсь леді Ліліана засвоїла урок?

Голос цього імператора, нехай тричі буде проклятий, звучить холодно. Ніби він переміг. Зате тепер я знаю, що може цей демон. Принаймні частину його можливостей.

– Тепер ви, принцеса, моя власність. На вашому тілі моя печать. Хто вас торкнеться – помре. Ви торкнетеся чоловіка – він помре. Втечете – я вас всюди знайду, адже ми пов'язані. Не будете слухати, відчуєте весь спектр кольорів з яких складається біль.

Твою ж….ну що за?!

Повільно встаю на ноги та повертаюсь обличчям до Сеера. Спопеляю його поглядом готова просто зараз налетіти на нього неначе фурія й роздерти задоволену пику до крові. Пронизує мене чорними очима, задоволений весь такий, радісний. Думає я не самовбивця? Думає у мені є інстинкт самозбереження? А хрін там. Краще тут на калюжу перетворюсь, та командувати мною не буде.

Досить п'яних витворів батьків у минулому, дай подай. Все!

– О, – знущаюсь, – мій прекрасний Імператор, – витримую паузу й спостерігаю за Сеером. І він просто ловить захоплення від мого солодкого голосу та слів. – А не пішли б ви лісом? А? Чхала я! Втечу! Все одно! А інші чоловіки мені не потрібні. Все одно всі ви однакові!

****
Сеер

Ну і дівчина. Я просто не маю слів. Ошелешений, з відчуттям того, що починаю божеволіти. Вона… Та демони б її побрали, що за натура? Де нормальна жінка? Я розумію, що це не справжня Ліліана. Розумію, що це ігри когось, хто поміняв дівчат місцями. Та не можу второпати: за що така кара? Ця жінка не залишить каменю на камені від палацу.