Читати книгу - "Ми - дракони, Тала Тоцка"

Двома тижнями раніше

Абідал вбіг у будинок, розмахуючи руками, не в силах вимовити ні слова.

— Що з тобою, чоловіку мій? Чим ти так стривожений? — Тона вийшла назустріч, витираючи руки об фартух.

— До нас іде король, чим ми так завинили? — нарешті зумів він видихнути.

— Ти кажеш дурниці, Аб, наш правитель розумна людина, якщо він йде сюди, отже у нього до нас справа. Якби ми перед ним завинили, Він послав би за нами своїх гренадерів. Одягни чисту сорочку, а я зміню фартух і пов'яжу Івейні нову стрічку. І поквапся, негарно змушувати його світлість чекати нас біля порога.

Коли король Сагідар Астурійський з королевою Еллірією і наслідним принцом Ейнаром у супроводі гренадерів, розгублених старійшин і селян, які благоговійно дивилися на весь цей кортеж, підійшов до будинку Абідала Верона, господарі вже стояли біля дверей, шанобливо схилившись перед своїм королем і його найсвітлішим сімейством. Маленька Івейна теж присіла в поклоні, але з цікавості поглядала по боках з-під кучерів, що вибилися з-за вух. Над ними, на самому даху сиділи три білосніжних орлана, гордовито випроставшись, немов статуї в королівському саду. Сагідар на хвилину зупинився, мимоволі замилувавшись величними птахами.

— Мир вашому дому, сенор Абідал, сенора Тона, сенаріна Івейна, — привітав король Герони підданих Геронської корони і Андалурського трону.

— Хай береже Небесний Бог найсвітлішого короля Сагідара, найсвітлішу королеву Еллірію і його високородіє принца Ейнара, —низько вклонився Аб, — і дарує всі блага великому аміру Еррегору. Мій дім — ваш дім, мій король!

Першими всередину увійшов придворний магістр з парою гренадерів і оглянули будинок, потім саме світле сімейство з господарями. Принц Ейнар дев'яти років від народження був блідий і вочевидь нездоровий, але намагався триматися прямо і лише час від часу покусував безкровні губи.

— Ми прийшли за допомогою, сенора Тона, — без передмов почав король, як тільки всі розмістилися в невеликій кімнаті веронівського будинку, — ваша слава цілительки досягла столиці, про вас складають справжні легенди.

— Люди полюбляють придумувати нінесітниці, — неспішно відповіла Тона, склавши руки на колінах, — я проста травниця, ваша світлосте, мені далеко до королівських девінів.

— Мої девіни не можуть допомогти моєму синові, незважаючи на всі свої магічні штучки, — перебив її король, — спадкоємець слабкий і втрачає сили кожного дня, в ньому немає ні іскри іллами, а вони лише наради збирають.

— Допоможіть нам, сеноро, — тихо попросила королева, — не як піддана своїм сюзеренам, а як добра мати зневіреним батькам.

Тона уважно подивилася на королеву і, ледь помітно кивнувши, повернулася до принца.

— Ви дозволите, ваше високородіє?

Король зробив знак, і всі покинули будинок, залишивши короля з королевою і спадкоємцем наодинці з травницею. Лише про Івейну забули, а все тому, що вона заздалегідь сховалася за скриню, аж надто хотілося їй подивитися, як матінка буде лікувати принца. І цей худорлявий блідий хлопчисько їхній принц, спадкоємець всієї Герони? У житті б не подумала. Принци на картинках в книжці, яку батько подарував Івейні на її п'ятиріччя, були всі до єдиного великими і прекрасними. А ще вони були драконами.

Тона обережно стягнула сорочку з худенького принца, довго м'яла йому живіт, викручувала руки, промацувала спину, а потім навіть притулилася вухом до вузьких грудей, давши всім знак сидіти тихо. Нарешті вона випросталася, допомогла спадкоємцю надіти сорочку і знову склала руки на колінах.

— Ваш син не хворий, найсвітліший король, найсвітліша королева. Ваші девіни можуть радитися скільки завгодно, а я скажу одне. Йому потрібне свіже повітря, проста їжа і відвар з драконячого перстачу з коренем деревію, і через рік ви його не впізнаєте.

— А іллама, — чомусь пошепки запитала королева, —в ньому справді немає жодної іскри?

— Накажіть вашому чоловікові гнати цих девінів в шию, моя королево, — так само пошепки відповіла їй Тона, — його іллама спить, але я бачу внутрішнім поглядом, як вона тліє між ребер маленького Ейнара. Лишень бо дайте йому час.

— Ми заберемо вас до замку, сенора Тона, — встав король, — ми виділимо вам окремі покої і призначимо таке забезпечення, яке ви побажаєте. Ви будете лікувати принца. Ваша сім'я може їхати з вами. А своїх девінів я і справді розжену, пітьма їх роздери.

Обидві жінки підвели голови і з докором поглянули на короля. Не пасує його світлості так лаятися, як якийсь п’янчужка із корчми. Потім Тона похитала головою і подивилася на королеву.

— Ти погано слухав цю жінку, чоловіче мій і мій король, — повільно мовила Еллірія, — вона говорила про свіже повітря і просту їжу. У королівських покоях немає ні того, ні іншого, девіни тримають принца в ліжку і дозволяють йому вставати тільки для справляння потреби. Хіба про це говорила тобі цілителька? Залиш нас тут, Сагідаре, нехай Тона лікує Ейнара, а я буду з ним поруч.

— Ваша дружина і наша королева мудра жінка, ваша світлосте, — вклонилася травниця, і вони знову переглянулися з Еллірією.

— Ти хочеш мене покинути, Елі, — невдоволено пробурчав король, — ще чого надумала! Моя сім'я буде жити у десь на задвірках, а я стирчати в замку? Не дочекаєшся. Я поки ще дракон, не так далеко сюди летіти. Ви приймете нас усіх, сенора?