Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— А якщо не знайдеш такого ліжка, — додав він, — з мене цілком вистачить і крісла. Я ж частенько сплю в ньому пообіді.

— Коли той молодий, то нехай і спить у кріслі.

— Поки що він мій гість, Тересо.

— Чому ви кажете «поки що»?

— Здається мені, єпископ хоче призначити його сюди замість мене. Я старішаю, Тересо.

— Коли ви аж такий старий, то нема чого пхатися хтозна-куди. Хай там як, а я в іншого священика не працюватиму, і не надійтеся.

— Не гарячкуй, Тересо, не гарячкуй. І ні в якому разі не відкривай йому таємницю твоїх чудових відбивних.

Минуло три дні, і отець Еррера приїхав. Отець Кіхот, повернувшись додому, — він ходив погомоніти з колишнім мером, — побачив у себе перед дверима молодого священика з елегантною чорною валізою. У дверях, заступаючи йому дорогу, стояла Тереса з кухонною ганчіркою в руці. Отець Еррера, як видно, від природи був блідий, але тепер мав досить розпашілий вигляд, а його білий священицький комір аж ряхтів проти сонця.

— Монсеньйор Кіхот? — запитав він. — Я — отець Еррера. Ця жінка не хоче мене впустити.

— Тересо, Тересо, яка ж ти нечемна! Де твої гарні манери? Отець Еррера — наш гість. Іди і приготуй для нього чашечку кави.

— Ні, дякую, не треба. Я не п’ю кави, бо тоді не засну вночі.

У вітальні отець Еррера без вагань усівся в єдине крісло.

— Яка брутальна жінка, — поскаржився він. — Я їй сказав, що мене прислав єпископ, а вона відповіла на це грубощами.

— Як і всі ми, вона має свої упередження.

— Єпископ такого нізащо не попустив би.

— Ну, він же її не чув, а ми йому не скажемо, правда?

— Мене це дуже прикро вразило, монсеньйоре.

— Прошу вас, не називайте мене монсеньйором. Кажіть просто «отче», якщо ви не проти. Я вже досить старий літами й міг би бути вашим батьком. Ви маєте досвід роботи з парафією?

— Безпосереднього не маю. Я три роки був секретарем його превелебності. Відколи закінчив університет у Саламанці.

— Попервах вам може бути нелегко. В Тобосо не одна така Тереса. Але я певен, що скоро ввійдете в колію. Ви захистили дисертацію із… стривайте, зараз пригадаю…

— З теології моралі.

— О, для мене це завжди була надто складна матерія. Я ледве склав іспит з неї, навіть у Мадрідському університеті.

— Я бачу, у вас на полиці стоять праці отця Герберта Йоне. Він хоч і німець, проте в цих питаннях вельми тямущий.

— Боюся, я вже багато років і не заглядав у ті його праці. В парафіяльній діяльності теологія моралі, як ви, певне, розумієте, далеко не найголовніше.

— А я сказав би, що це одна з основ. У практиці сповіді.

— Коли до мене приходить пекар… чи автомеханік, що трапляється не так-то й часто, їх звичайно хвилюють дуже елементарні проблеми. Ну, а я звіряюсь на своє чуття. Та й не маю часу вишукувати, що там пише з приводу цих проблем Йоне.

— Чуття має грунтуватися на здоровій основі переконання, монсеньйоре… даруйте… отче.

— О, та звісно, що на здоровій. Аякже. Одначе я, як і мій предок, більше схильний покладатися на давні книжки, написані ще до того, як Йоне народився на світ.

— Але ж ваш предок читав тільки рицарські романи, хіба не так?

— Ну що ж, мої книжки по-своєму також рицарські. Святий Хуан де ла Крус, свята Тереза, святий Франціск Сальський. І, звісно ж, Євангелія, отче. «Ходімо й ми, щоб із Ним померти». Навіть Дон Кіхот не міг би сказати краще, ніж святий апостол Тома.

— О, ну певна річ, без Євангелій не обійдешся, — зауважив отець Еррера таким тоном, наче робив дрібну й несуттєву поступку співрозмовникові. — І все-таки погляди Йоне на теологію моралі дуже здорові, надзвичайно здорові… Ви хотіли щось сказати, отче?

— Та ні, нічого. Одну прописну істину, про яку зайве й нагадувати. Я тільки хотів докинути, що не менш здоровою основою є любов Господня.

— Авжеж, само собою. Але не можна забувати й про його праведний суд. Ви згодні, монсеньйоре?

— Так… воно, звісно, так…

— Йоне дуже чітко розмежовує любов і праведний суд.

— Ви спеціально вчилися на секретаря, отче? Я маю на увазі — після університету.

— Звичайно. Я вмію друкувати на машинці і, не похваляючись, можу сказати, що дуже добре стенографую.

У дверях з'явилася голова Тереси.

— Що вам готувати на обід, отче? Відбивну?

— Дві відбивні, Тересо, зроби ласку.

Отець Еррера повернувся, і на його білому комірі знову зблиснуло сонце, так ніби подавало якийсь сигнал — але який?.. Отець Кіхот ніколи ще не бачив такого чистого коміра, та й узагалі такого чепурного молодика: Дивлячись на біле гладеньке обличчя отця Еррери, можна було подумати, що його ніколи не торкалася бритва. «Ось що означає так довго жити в Тобосо, — сказав собі отець Кіхот. — Я проти нього зашкарублий селюк. Далеко, дуже далеко звідси до Саламанки».

3

Нарешті настав день від’їзду. Власник автомайстерні обстежив Росінанта і хоча й побурчав, але визнав його придатним до подорожі.

— Ніяких гарантій дати не можу, — сказав він. — Вам слід було збути цю машину ще років п’ять тому. Та до Мадріда вона все-таки має вас довезти.

— Сподіваюся, й назад довезе, — зауважив отець Кіхот.

— А оце ще хтозна…

Мерові не терпілося якнайскоріше виїхати, і він ледве стримував себе. Він не мав бажання бачити, як до влади в містечку прийде його наступник.

— То ж справжній фашист, отче. Ми скоро знов повернемося до часів Франко.

— Хай упокоїть Господь його душу, — за звичкою мовив отець Кіхот.

— Не мав він ніякої душі. Навіть якщо вона взагалі існує.

Вони повантажили свої валізи в багажник Росінанта, а на заднє сидіння поставили чотири ящики доброго ламанчського.

— У Мадріді пристойного вина не купиш, — сказав мер. — Завдяки мені ми принаймні маємо чесний кооператив.

— А чого нам їхати в Мадрід? — спитав отець Кіхот. — Пригадую, студентом я дуже не любив це місто і більш ніколи туди не їздив. Чом би не вирушити до Куенки? Я чув, що Куенка — гарне місто, до того ж воно куди ближче від Тобосо. Мені не хотілося б переобтяжувати Росінанта.

— Навряд чи ви зможете купити в Куенці лілові