Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Але я бачив, що і сам Євсей усерйоз не проти довидової мракобісівської процедури. Так, з людей важко щось вибити, особливо звичаї і забобони, якщо ті процвітали в народі століттями. Хоч націоналізм, хоч будь-що інше. Люди виховуються важко і не одразу.

У такій м’якій обстановці наблизилися до вечері.

Сіли за стіл. Діти довкола бігають, їсти похапали, граються, галасують.

Вечеряємо.

Розливаю по чарці, по другій.

Євсей п’є нарівні зі мною.

Довид — ані краплі. Керує дітьми, щоб якось утихомирити потихеньку.

Потім не витримав, каже з виделкою в руці, на півдорозі застряг шматок, видно, думка підперла:

— За царизму єврей не пив. Він був Єврей з великої літери. На Єврея дивилися у сто разів більше. Він тільки тим і міг виокремитися, що не пив. Завжди тверезий. Це йому плюс ставили. За все інше — звичайно, мінус. Аякже. Мі-і-і-нус. Для Єврея спеціально закони робили. Туди не пускати, сюди не ставити. А за радянської влади всі стали з маленької — і росіяни, і євреї. І за радянської влади він став, як усі. І туди, і сюди. От єврей і п’є. А що — як і всі. Так і він. І плюса у нього не залишилося жодного. Ані однісінького. Суцільні мінуси.

Євсей у ту хвилину наливав, і рука його здригнулася. Він крадькома подивився на дітей. Ті завмерли — прислухалися.

Євсей налиту чарку взяв, випив показово, і каже тестеві:

— Ви б дітей посоромилися, Довиде Сергійовичу. Такі слова промовляти при них.

Белка замахала руками на обох — і на старого, і на чоловіка:

— Ну ви розходилися! Їжте спокійненько. Зараз дітей треба спати укладати, а ви розкричалися. — Цитьнула на хлопців: — Ану гешвінда шлафн,[1] бешкетники! Розкладайте матраци!

Для дітей гра — розкачувати матраци на долівці, стелитися, місцями мінятися до посиніння. Мати. Яких ще треба пояснень? Мати знає, як утішити своє дитя.

Довид Срулевич теж підключився, тягає подушки, перекладає. Бере участь.

Белка потихеньку тицьнула нам недопиту пляшку, дечого зі столу.

Шепнула:

— Ідіть, ідіть надвір. На колодках доп’єте. Повітрям подихаєте.

Коротше, я приступив.

Виявилося, Євсею прізвище Табачник знайоме. Я до того ж питав не за прізвищем, а, між іншим, описав старого. Точно описав. Якщо знаєш, не сплутаєш. Євсей мені прізвище сходу назвав.

— Той ще типик. Його місце за ґратами. Або в лікарні — ще краще. Темна людина.

— А що в ньому темного? Дурник, нешкідливий.

— То ж то й воно. Він пропагує дурню. Ось агітатори по хатах ходять перед виборами в нашу Верховну раду, розумієш? Явочним порядком. Стукають у двері і заходять. І запрошення не треба. Усім зрозуміло — прийшли у справі державної ваги. І цей на зразок агітатора. Тільки не за непорушний блок, а чорт знає за що.

— За контрреволюцію? Проти Сталіна і радянської влади?

— Ну, так круто він не бере. Він виключно до єврейської національності ходить. У нього списки написані. Так балакають наші. Тобто євреї. Він ходить і ходить. Його женуть, а він знову ходить. Як заведений.

— І що, ніхто не написав куди треба?

— Бачиш, кантується. Виходить, ніхто не написав. А треба б.

— То ти напиши. Викличуть, дадуть перцю, пророблять. А що він агітує?

— Дурню всяку. Немає, каже, вас більше, дорогі євреї. Думаєте, що ви є, а вас немає. Скаже таке і піде собі. Йому гроші дають потроху. Одяг старий. Щось поїсти. Відкуповуються ніби то.

— А, то він жебракує. На жалість б’є. Люди дурні. Жебракові один раз дай — і ти йому ніби винен. Так і Табачник твій.

— Він не мій. — Євсей аж побуряковів.

Я незворушно продовжував думку:

— Агітатор — це для нього занадто жирно буде. Агітатор — за майбутнє. А Табачник — за ніщо.

Євсей невизначено кивнув.

— І що, хати у нього своєї немає? По людях живе?

— Є в нього хата. Кажуть, в Острі. І не хата, а землянка. Він комусь заявляв, що в Чернігові буде жити за погодою, до зими. А потім в Остер. Носить таких земля…

Я перевів на інше.

— За Довидом Сергійовичем дивись. Балакає він багато.

Я навмисне Сергійовичем назвав, щоб Євсей зрозумів серйозність попередження.

Треба їхати в Остер. І Горобчик звідти, і Табачник.

Заходити треба здалеку. Перший закон слідства. Я хоч і без спеціальної освіти, але розумів суть. Війна і розвідка навчили.

Утім, кінець липня, пора спекотна. Пізні гуляння молоді, танці на Кордовці, а навколо там кущі непролазні, темрява, що привертає. Траплялися непорозуміння певного кшталту.

Крім того, люди стали жити краще. Вип’ють понад міру, посваряться, поб’ються. Найчастіше в родині, поміж родичів і друзів, але це — все одно. Заледве щось трапиться — одразу міліція. Причому плачуть, щоб нікого не забирали. А працівникам органів треба і у відпустку, і таке інше.

Відбувалося таке.

Часом я негласно навідувався на вулицю Клари Цеткін і заставав там зачинені віконниці вдень і вночі.

Систематично гуляти в тому місці не було можливим з оперативної обережності. Розпитувати сусідів — недоцільно з тієї ж причини. З’ясовувати в паспортному столі, у домовій книзі? Що з’ясовувати, якщо півроку від дня смерті Лілії Горобчик не минуло, і у спадок ніхто вступити не міг за законом? Нема про кого з’ясовувати. Є про що. А не про кого.

Формально, звичайно. По суті — я б з’ясував. Якби