Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

— Це найголовніший, — промурмотів він куточком рота, уклоняючись. Еміль влип у стінку, а вони всі прошаруділи повз нього. Вдихнувши пахощі пачулі зненацька весь зашарівся.

— Де Фіфі Вотерз? — гукнув чоловік із діямантовою шпонькою.

— Вона казала, що не зможе прийти раніш, як за півгодини. Певно публіка не пускає її з театру.

— Щож, ми не чекатимемо на неї, хоч би сьогодні був день її народження. Ніколи не чекав ні на кого за все своє життя. — Він на мить спинився, скинувши швидким поглядом на жінок біля столу, а годі, витяг трохи чохли з рукавів і враз сів. Кав’яр зник за одну мить.

— А як з райнвайном, хлопче? — хрипко прокректав він.

— De suite, monsieur… Втягши щоки та затамовуючи віддих, Еміль прибирав тарілки. Келихи взялися намороззю, коли старий льокай почав наливати вино із скляного глека, де плавала м’ята, шматочки криги, цитринові шкоринки й довгі кришеники огірка.

— Ага, це добре. — Чоловік з діямантовою шпонькою, піднісши склянку до вуст, покуштував із неї і, глянувши скоса на жінку, що сиділа поруч нього, поставив знову на стіл. Вона намазувала масло на шматочки хліба і, вкидаючи їх до рота, увесь час примовляла:

— Я можу їсти тільки потрошечки, по краплиночці.

— Але це не заважає вам пити. Правда, Мері?

Вона засміялася, немов би заквоктала і, вдаривши його по плечу складеним вахляром, промовила:

— Ото який хитрий!

— Allume moi ça, sporca madonna, — прошепотів старий льокай Емілеві на вухо.

Той засвітив лямпи під двома жаровнями на столику й дух гарячого хересу, омарів та вершків виповнив кімнату. Повітря було парке, насичене пахощами й тютюновим димом. Подавши до столу омари та поналивавши знов склянки, Еміль прихилився до стінки й пригладив рукою змокріле волосся. Погляд йому спинився на пухких плечах жінки, що сиділа просто нього, й слизнув по напудрованій спині нижче, де під мереживом розщіпнувся маленький срібний гаплик. Лисий чоловік біля неї обхопив її ногу своєю ногою. Жінка була молода, Емілевого віку, вона дивилася в обличчя лисому, розтуливши вогкі вуста. Голова Емілеві пішла обертом, він не міг одірвати очей од її спини.

— Але що трапилося з красунею Фіфі? — рипуче спитав чоловік з діямантовою шпонькою, напхавши рота омарами. — Певно вона знов сьогодні мала такий успіх, що їй не до смаку наш простий, невеличкий гурток.

— Цього досить, щоб запаморочити дівчині голову.

— Але вона дуже помиляється, коли гадає, що ми чекатимемо тут на неї. Ха, ха, ха! — зареготався чоловік з діямантовою шпонькою. — Я ніколи не чекав ні на кого за все своє життя і тепер не маю на думці цього робити.

Далі біля столу місяцевидий чоловік, одсунувши тарілку, почав гратися з браслетом на зап’ястку жінки, що сиділа біля нього.

— Ви справжня джібсонівська «Дівчина» сьогодні, Ольго.

— Я саме позую для портрету, — промовила вона, держачи келех проти світла…

— Джібсонові?

— Ні, справжньому художникові.

— Присягаюся, куплю цього портрета.

— Якщо вам пощастить.

Вона задьористо повернула до нього голівку з зачіскою «помпадур».

— Ви маленька мучителька, Ольго.

Вона засміялася, туго обтягуючи губами довгі зуби.

До чоловіка з діямантовою шпонькою схилився другий, стукаючи об стіл куцим пальцем.

— Ні, сер, для операцій з нерухомим майном Двадцять Третя вулиця луснула… Це всі визнали… Але зокрема я хотів поговорити з вами, містере Ґоделмінґу про таке… Як утворюються великі капітали в Нью-Йорку? Астор, Вандербільт, Фіш… Звичайно, на нерухомому майні. Тепер черга на інші порожні місця… Сливе там же… Купуйте на Сорок…

Чоловік з діямантовою шпонькою, піднявши до гори одну брову, похитав головою.

— «Хоч на одну ніч забудь турботи»… чи як там воно… Офіціянте, чому ви там, у біса, дляєтеся з шампаном? — Він зіпнувся на ноги, кашлянув у кулак і почав співати рипучим, як у ворони голосом:

«О, як би той океан

Був лише самий шампан,

Хмільні хвилі шампану…»

Йому заплескали. Старий льокай обніс усіх пудинґом, а тепер, з червоним, немов буряк, обличчям витягав тугий корок із пляшки з шампаном. Корок з ляскотом вискочив, а жінка в тіярі заверещала. Пили за здоров’я чоловіка з діямантовою шпонькою.

«Бо він веселий, добрий хлопець…»

— Як зветься ця страва? — спитав чоловік з носом пляшкою, нахиляючися до дівчини поруч з ним.

Її чорне волосся розчісане було проділем посередині, а сукня була з пишними рукавами блідо-зеленого кольору. Він моргнув до неї, а тоді утупив упертий погляд у чорні її очі.

— Це найчудніша страва, яку мені коли доводилося їсти. Знаєте, панночко, я не часто буваю тут у місті… — він проковтнув решту вина. — А коли буваю, то вертаюся звідси незадоволений… — Його гарячково блискучі від шампану очі досліджували обриси її шиї й плечей, а тоді перебігли нижче, до оголених рук. — Але тепер, я гадаю…

— Життя золотолова має бути надзвичайно цікаве, — зашарівшися, перебила вона.

— Колись воно було цікаве; суворе, але справжнє чоловіче життя… Я радий, що здобув свої статки ще тоді… Тепер не мав би вже такої нагоди.

Вона глянула на нього.

— Ви надто скромні, називаючи це «нагодою».

Еміль стояв за дверима у передпокою. Він уже скінчив працю біля столу. Червоноволоса дівчина пройшла повз нього з великим зборчастим капором на руці. Він посміхнувся, намагаючись перехопити її погляд. Вона чмихнула й підвела вище голову.

Не хоче дивитися на мене, тому, що я льокай. Забагатівши, я покажу їм.

— Скажи Чарлі, хай дасть ще дві пляшки Moet і Chandon, gout Americain, — просичав йому у вухо голос старого льокая.

Місяцевидий чоловік підвівсь із-за столу.

— Леді й джентлмени…

— Цитьте, поросята, — запискотів чийсь голос.

— Свиня хоче говорити, — прошепотіла Ольга.

— Леді й джентлмени, завдяки нещасливій відсутності нашої віфлеємської зірки і тому, що весь час…

— Джілі, не блюзнуйте, — промовила жінка в тіярі.

— Леді й джентлмени, не звикши…

— Джілі, ви п’яний.

— … чи щастить, а чи ні… Я хочу сказати чи вода[3] з нами, чи проти нас…

Хтось потяг його ззаду за полу фрака й місяцевидний чоловік ураз сів.

— Це жахливо, — промовила жінка в тіярі до чоловіка з довгим, тютюнового кольору обличчям, що сидів кінець столу, — це жахливо, полковнику, що Джілі так блюзнує, коли п’є.

Полковник обережно знімав сухозлотицю з сиґари.

— Що ви кажете? — протягом мовив він. Його обличчя з щетинкуватими сивими вусами позбавлене було жадного виразу.

— Жахливу історію розповідають про цього сердешного старого