Читати книгу - "Поклик мушляного рога"

Перед церквою він зупинився, сів на кам’яні сходи і витягнув з кишені сорочки фотографію, витерту від частого розглядання. Старе фото його матері. Зроблене батьком під час їхнього медового місяця. На ньому Марія Розенберґ стояла на ґанку сільської вілли, між колон тераси. Спершися правою рукою на колону, вона стояла обличчям до сонця і вдивлялася кудись у далечінь. Син уявляв собі, що вона дивиться кудись у безкраї золотисті пшеничні поля. На ній була біла сукня з короткими рукавами і солом’яний капелюшок, тінь від якого затушовувала її очі. Голову вона тримала рівно, аж можна було роздивитися м’язи шиї. Він знав кожну тінь, кожну складочку на її сукні. Того дня, коли зроблено цю фотографію, мав віяти добрячий вітер, адже сукня аж липла до її тіла; під тканиною виразно проступали груди і стегна. Син думав про теплий вітер і про те, як той лащився до її тіла. Потім його погляд рефлекторно перемістився далі, до темного місця у нижньому кутку знімка. То була тінь його батька, що стояв по інший бік фотоапарата, — прикра, груба помилка, і син не раз уже думав, як би то ретушувати фото й усунути зайву пляму. Подумки він завжди уявляв себе на батьковому місці поряд із цією жінкою під час їхнього медового місяця. Він думав, як узяв би її за руку, і вони разом побігли б у стиглі пшениці. Посеред поля він зняв би з неї капелюшка, підкинув його високо в повітря, наче фрісбі, і поцілував її.

Джордж сидів на церковних сходах, з фотографією в руках, і плакав. Його мучив неосягненний факт: як могла ця жінка на знімку, яка, здавалося б, мріяла лише про Джорджа, котрий забрав би її і повів кудись у хліби, як вона могла вже через секунду після того, як клацнув фотоапарат, піти разом із його батьком-тінню. Батько напевне не бігав із нею полем стиглої пшениці, ймовірно, що він те поле навіть не помітив, а, зробивши знімок, швиденько спакував свій фотоапарат і поспішив на автобус.

Спека нещадно палила Джорджа, він розглядав, як ящірки шмигали по сходах, беззвучно зникаючи у щілинах між камінними плитами. Подолом футболки він витер обличчя, мокре від поту і сліз, сховав фотографію до нагрудної кишені і застрибнув на велик. Юлія якраз поїхала на закупи у місто, батько сидів у своєму кабінеті. Того дня Джордж, наче примара, тинявся будинком, уявляв себе інопланетянином, що випадково приземлився у цих кімнатах. Із подивом роздивлявся усі предмети, кілька разів зазирнув у холодильник, проте нічого не вийняв, відкрутив і закрутив крани. Коли він відчинив двері на горище, звідти вдарило теплим затхлим повітрям, характерним для приміщення, яким давно не користувалися. Його ніколи особливо не цікавила материна робота, і це було вперше, коли він переступив поріг горища. Сонячні промені ледь пробивалися крізь брудне дахове віконце й окреслювали на підлозі майже непомітний світловий прямокутник. На скляному столі накопичився пил. Отже, це тут сиділа його мама, поки Юлія з ним у візочку проходжалася пагорбом. Він спробував уявити Марію в її ательє, проте ні знайому йому жінку, ні ту, з фотографії, він не зміг ототожнити з цим занедбаним горищем. Поринувши у свої думки, він стояв біля столу і писав на пилюці своє ім’я.

Джордж почув, як унизу гупнули двері. Незабаром звідкілясь іздалеку до нього долинули голоси батьків. Вочевидь, мати раніше повернулася додому. Джордж вийшов на сходи і, скільки міг, перехилився через поручні, аби бачити вітальню. Батьки сиділи одне навпроти одного. Хлопчик спустився іще на кілька сходинок, дослухаючись, про що вони говорять. Усвідомлення, що вони думають, буцімто розмовляють наодинці, а насправді він сидить тут нагорі і дивиться на них, сповнило Джорджа злою радістю. Мама тримала спину рівно, її волосся було гладенько зачесане назад. Джорджеві було видно рівну лінію її проділу. Батько сидів на краєчку дивана, сильно нахилився вперед, немов столик між ними здавався йому завеликим. Раптом він схопився, пересів до неї, нахилився і прошепотів щось на вухо. «Ні», — відповіла вона, знімаючи його руку зі свого плеча. Він примостився на бильце крісла і з посмішкою взяв її руку, наче не почувши відповіді. Потім він уп’явся в неї, наче вперта дитина в іграшку, якої ніколи не матиме. Вона продовжувала сидіти, не змінюючи пози, і знову сказала: «Ні». Це прозвучало приязно, майже жалкуючи — тоном людини, яка мусить відмовитися від десерту, бо вже й так переїла. Пан Розенберґ обережно поцілував її у проділ, проте потім його настрій раптово змінився — він наче тільки тепер осягнув, що її чемність була зневажливою. Пан Розенберґ відкинув її руку і почав ходити туди-сюди поряд із кріслом. «Тоді ми візьмемо прийомну дитину. Це моє останнє слово!» — владно заявив він і поспішив назад до кабінету, втікаючи від її відповіді.

III

Після Авґустиної смерті Еліза припинила говорити: коли вона розтуляла рота, з нього долинало лише незрозуміле затинання. У притулку її відправляли до різних лікарів. Коли їй виповнилося тринадцять, дівчинка мала за плечима безліч усіляких тестів та оглядів, проте її стан не покращився. Шкільні екзамени вона складала лише письмово. Еліза ходила, тримаючи руки схрещеними на грудях, немов обіймаючи саму себе. Під очима в неї залягли темні кола, і часом вона здавалася зарано постарілою, втомленою від життя.

У спальні, яку вона ділила з іншими тридцятьма дітьми, лягаючи спати, Еліза щоразу молилася, щоб завтра не прокинутися. А коли потім через кілька годин розплющувала очі й розуміла, що залишилася там, де й була, дівчинка з відчаєм хитала головою і звіряла подушці свої прокльони. Денний розпорядок сирітського притулку був жорстко унормованим. Уже зранку Еліза знала, якими будуть її день та вечір. Мешканці сиротинця дуже обережно ставилися до дружби, кожне слідкувало за іншими, бо ніхто не знав, кого першим заберуть у сім’ю.

Щопершого дня кожного місяця до притулку навідувалися подружжя обирати дітей. Коли когось забирали, ця звістка поширювалася всім будинком, наче вогонь. Діти приязно прощалися, вдавали, що радіють від усього серця,