Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

— Лежні! Трутні! Дармоїди! Як ніколи в житті я не був, так і тепер не є прихильником насильства і терору. Тому я вас ніколи не бив, не мотлошив, ніколи не вживав у стосунку до вас фізичної, що так скажу, переваги. Та тепер, в силу виняткових обставин, доведеться її застосувати… Справа-бо роїть на вістрі ножа: або я, або ви з хати! Я є кість від кості, плоть від плоті дитина нашої вольової й динамічної епохи, я —стоп'ятьвідсотковий принципіяліст і, як такий, на жадний гнилий компроміс із вами не піду. Раз сказав слово, що здихаюсь вас із хати, то вже мушу до кінця стояти на такій ідеологічній плятформі. Я гадаю, що ви, як інтеліґентні тварини, зрозумієте мене, пошануєте мої погляди і не будете заскочені, коли я запізнаю вас практично з основами вольового світогляду. А тепер, Михайле, чуро мій вірний (це вже пилося до мене), перехристись три рази й заспівай: «Ой, хто, хто Миколая любить».

— Ой, та ще далеко до Миколая, — зробив я несміливу заввагу.

— Не шкодить. Тренуйся вже тепер. Ану, затягни голосочком!

«Ой, хто, хто Миколая любить!

Ой, хто, хто Миколаю служить!..»

Я співав, виводив голосами, а в той же час мій неоцінений пан інструктор поплював у жмені та й давай хрестити налигачем котусі пані Евдокії! Як не як, а кохані котусі були тим несподіваним фактом таки досить заскочені. Поки ще пан Макс теоретично запізнавав їх з основами вольового світогляду, то було півбіди: котусі сиділи собі вкупці, доброзичливо прислухались його бесіді і задоволено муркотали. Коли ж знечев’я пан Макс перейшов від теорії до практики, сердешні котусі просто сторопіли! Та ж досі ніхто не посмів не то що вдарити їх, але й пальцем торкнути!

В першу мить вони ні не ворохнулись, сиділи, наче здеревілі, не знаючи, що це з ними таке твориться… Та коли налигач дошкульніше затанцював по їхніх хребтах, вони підскочили, мов опарені, і кинулись врозтіч. Та ба! Тікати не було куди… Двері заперті, вікно заткане коцом, скрізь голі стіни, ніде ані куточка, ні щілиночки, щоб заховатись від напасті!

Вони метушились, як у пастці, дерлися по стінах, дряпалися аж на стелю — та все дарма, налигач досягав їх усіюди і парив, парив, аж гуділо. Ця коломийка продовжалася так довго, аж нам усім те все набридло: мені співати «Ой, хто, хто Миколая любить», панові Максові — пороти котусів, а котусям — ламентувати й дертися по стінах.

— Ну, думаю, на сьогодні досить, — сказав мій неоцінений пан інструктор. — Подаю до загального відома, що продовження сеансу відбудеться завтра, по обіді. Прохається всіх учасників явитись точно в означеній годині.

Так то подібний «сеанс» повторився ще завтра і кілька днів підряд. Ясна справа — мені і панові Максові від таких засідань великої шкоди не було, зате бідні котусі через тиждень мов не ті стали: помарніли, схудли, посумніли, зробилися сильно нервові і полохливі.

Наша пані господиня зразу це запримітила і затривожилась:

— Ой, пане Максю, — забідькалась, — чи ви того не завважили, що з нашими котусями щось не доладу? Ви бачите, як вони, сирітоньки, осоловіли? Може, хворі абощо?

— Гм, гм! — глибокодумно похитав лобом мій неоцінений пан інструктор. — То ви, пані Павлово, мушу вам це надмінити, щось пізно спам’ятались, що з ними справа не гаразд. Я вже це віддавна бачу, ще відтоді, коли вони пожерлися з тими приблудами, яких ви так великодушно, а необачно прийняли в хату!

— Ну-ну, скажіть, що ж ви таке побачили?

— Ой, пані Павлово, пані Павлово, ви, мабуть, не уявляєте собі, як то рисковно пускати в хату кота з вулиці! Таке стерво всюди лазить і всяку чуму, всяку заразу за собою носить. Ану, не дай Біг, якби котре з них було скажене?.. Тоді могло б, як ніщо, і ваших котусів заразити скажениною і навіть нас покусати! Хоч і так не знати, що ще з того всього може бути!

— Ой, Матко Найсолодша Милятинська! — сплеснула руками пані Евдокія. — Пане Максю, та що ви таке говорите! А сохрани і заступи нас Господи від такого горя!

Перший удар був добре вимірений: в серці пані Евдокії засіялись зеренця тривоги, сумніву. Та все найтяжче невблагана доля тільки їй готовила…

***

Була неділя. Ранок. В кухні — теплий, домашній настрій. В носі приємно вертиться милий, незабутній запах свіжозапареної кави з цикорією «Пражінь». Я похапцем споживаю сніданок, щоб не спізнитися на екзорту. Наша господиня, пані Евдокія, втиснула свою огрядну фігуру в дзеркало — вона теж шикується до церкви і відповідно причепурюється. Мій неоцінений пан інструктор щойно проснувся, а тепер нагнувся над мушлею водотягу і з нагоди святочної днини основно й голосно полоще зуби. Наші кохані котусі розсілися мальовничою групкою на підлозі посеред кухні і вигріваються в ранішньому промінні сонця, що рясно ллється крізь недавно вибите і досі ще не вставлене вікно.

За вікном — чудове літо, щебече по городах боже птаство, весело гомонять діти, бджоли, радіоприймачі та міські трамваї й урочисто дзвонять дзвони в святинях королівсько-столичного міста Львова.

Власне, господиня наша, убравши старомодний і пернастий, немовби гренадерський, капелюх, розганялася вийти з хати, як тут мій неоцінений пан інструктор замахав на неї руками і головою, мовляв, щоб підождала. Промовити слова він поки що не був спроможний, бо саме, подавшись плечима назад, галасливо полоскав рота і мав повну горлянку води, що клекотіла в ній, як у чорториї Ніяґари.

Пані Евдокія пристанула.

— А що там таке, пане Максуню?

Пан Максуньо, немов той тритон, випустив з рота потужний струмінь води в мушлю, випростав крижі і витягнув із задньої кишені штанів щербатий гребінець.

— Так, пані Павлово, — промовив і прибрав при тому незвичайно серйозний вигляд. — Я довго мовчав, довго таївся зі своїми думками, довго давив у собі все те, що мучило мене, хвилювало. Але ж далі мовчати несила! Втім, правди не затаїти! Чи тепер, чи в четвер, вона вийде наверх, як та крадіж у м’ясарні пана Бабачка. Прикро мені і боляче, пані Павлово, слово чести, дуже прикро, та годі: ви мусите знати всю правду!

Під нашою господинею поволеньки підкосилися коліна, вона спотикнулась і важко, дуже важко присіла на крайчику постелі. Дебелі руки, обмотані чорною вервицею,