Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 48
Перейти на сторінку:
чоловіка. Тополю спиляли у серпні два роки тому.

Вейнові дуже хочеться, аби ми були великою, дружною родиною, як то водилося раніше за дідів-прадідів. Але моїй мамі таке не дуже до вподоби, особливо коли йдеться про життя разом із його дітьми. Дієґо й Рамона (останнім часом тільки Рамона) навідуються до нас щонайбільше раз чи двічі на тиждень. Решту часу живуть із матір’ю.

Нічого не поробиш: Сучасної Великої Дружної Родини з нас не вийшло. Це можна помітити з численних дрібниць, які, коли вірити народній мудрості, є найважливішими. Візьмемо для прикладу сніданок. Вейн уже з десяток разів повторював, що його нудить (так і сказав: нудить!) від думки, що ми снідаємо, не почистивши зранку зуби. Адже вони спершу чистять зуби і тільки потім сідають за стіл. Як на мене, розумніше робити, як ми, тобто чистити їх після сніданку, перш ніж вийти з дому. А не так, як вони, потім цілий день ходити з не чищеними після сніданку зубами. Звісно, нічого страшного, адже багато хто так і робить, коли снідає у барі, по дорозі до школи чи на роботу. Саме тому у стоматологів грошей кури не клюють. Але це не має значення. Найважливіше, якщо послухати Вейна, — не снідати, коли в роті «каша з нічних мікробів і слини» (його вираз!), яку потім ковтаєш разом із печивом.

Чищення зубів до і після сніданку як третій варіант дій, здається, у нашій домівці нікому не спадає на думку, а я завбачливо тримаю язика за зубами, аби не втручатися у цю запеклу суперечку щодо культури й гігієни.

Мене особисто дратує до нестями інша річ: музика телефонного виклику на мобільному Рамони. Як я вже писав, Рамона зустрічається з отим співаком, Філіпо. Мене, якщо говорити по правді, верне від музики «Марлен», а від їхнього кавер-гурту — і казати нічого. Коли сидиш зранку за столом з іще напівзаплющеними очима і медитуєш над кухлем з кавою, а тут тобі врубають солодкаво-приторні акорди «Чорної душі». Після короткого інструментального вступу лунає пронизливе верещання співака, з якого ледве вдається зрозуміти повторюване без упину «чорна душа, чорна душа». Коли Філіпо співає, він якось кумедно вимовляє всі голосні: Чееернааа диииишаааа. Рамона, схоже, навмисно не відповідає відразу, чекає кілька секунд, щоб усі поглухли від отого виття її неповторного Філіпо. А оскільки Вейн заборонив їй підводитися з-за столу під час їжі з родиною (коли матиме вісімнадцять років, зможе робити, як їй заманеться!), вона відповідає на дзвінок у нашій присутності. Зазвичай Філіпо завжди телефонує їй перед школою, щоб побажати гарного дня. І починається обмін солоденькими словечками. Доводиться всім вислуховувати її збентежене вуркотіння разом з його люб’язностями, спотвореними телефонним зв’язком. Можливо, Філіпо мені б навіть сподобався, якби не псував сніданки та решту прийомів їжі своєю «Чорною душею».

**

Ми з Дієґо вдаємо, що не помічаємо одне одного. Він жодного разу не насмілився запропонувати мені наркоту, якою торгує в школі. Але коли приходив до нас останнього разу, поки Вейн був на горóді, а мама куховарила, то зазирнув до моєї кімнати. Покрутив головешкою праворуч, ліворуч, щоб пересвідчитися, що в коридорі нікого немає, чим ляснув себе пару разів по пиці довгим дредом — єдиним, що залишився від розкішної растаманської шевелюри, яку довелося обрізати відповідно до нових модних віянь.

— Ти все вчишся, як скажений, — звернувся до мене, — не хочеш спробувати чогось для підмоги?

Тепер, коли сп’яніння растафаріанством у нього остаточно вивітрилося, він, якщо я зробив правильний висновок, став прибічником естетики гіп-гопу: толстовки XXL з капюшоном або адідасівські мастерки взимку, майки влітку, кросівки для баскету, хоча в баскет він не грає, ланцюжки на шиї. Хоче зробити собі татуювання з Тупаком[7], якщо той не вийде з моди, але поки що відклав до вісімнадцятиліття (вже через кілька місяців, нарешті!), разом із цілою низкою подорожей та химерних задумок. А ще отой його єдиний дредлок, що тягнеться від тім’ячка на черепі й теліпається навсібіч. Коли ми сідаємо за стіл, він його закручує у щось на кшталт ґульки і защіпає «крабиком».

— Якої ще підмоги?

Він витягує з кишені коробочку і відкриває у мене під носом. Всередині — три сіруваті піґулки.

— Ти не думай, нічого такого! — поспішає запевнити, як тільки бачить, що мої брови загрозливо поповзли догори. — Це просто збуджувальне, щоб не спати вночі. Можу запропонувати тобі всі три за особливою знижкою, лише для тебе, — всього за десять євро.

Я криво демонструю свою ангельську посмішку, що для мене означає «дякую», а він, мабуть, розуміє її по-своєму: як збентеженість через згадку про гроші, зважаючи на те, що ми з ним — майже родичі.

— До столу-у! — кричить мати з кухні громовим голосом портового докера.

Дієґо бере одну піґулку і кладе мені на стіл:

— Ось, тримай у подарунок. Але за наступні ти мені заплатиш, домовилися?

Ту піґулку я викинув в унітаз. Мушу признатися, що у мене виникла спокуса підсунути її Вейнові, аби той зна­йшов її ніби випадково. Щоб знав: поки він там вдає із себе агронома-самоучку, а мати пере йому труси, отой його синок-чемпіон поширює наркотики прямо в них удома. Та врешті махнув рукою. Вирішив, що Вейн із його вдачею все одно переверне, як йому заманеться, або видасть щось зі свого звичного парадоксального репертуару.

— Мій син — підприємець, — напевно, сказав би він. — Весь у мене. Є дурні, які травлять себе отим дурманом, а він — як санітар, обхитує їх, допомагає людству позбутися тих мерзотників, очистити світ від лайна.

Обхитати — то один з основних принципів Вейна. Озна­чає, за великим рахунком, обхитрити когось, обдурити противника, а ще краще — так усе обернути, щоб той бідолаха гадав, що справжній переможець — він.

Якщо задуматися, то більшість вдалих справ Вейна, якими він так пишається, полягає у тому, щоб обхитати інших. Коли мої батьки розлучилися і ми перебралися жити до будинку поряд із бабциним, усіма справами займався Вейн: стежив за роботами, розмовляв із виконробом, збирав документи, адже краще за нього цього б ніхто не зробив. Саме Вейн домовлявся з ремонтною бригадою про кошторис, додавав якісь пункти і викреслював інші, непотрібні. За його словами, виконроб хотів нас обхитрити, а тому Вейнові довелося обхитати його. Хотів, щоб ми заплатили сотню там, де вистачило б сімдесяти. А Вейн дав йому сто десять там, де робіт було на сто п’ятдесят. Купа дрібниць, незначних деталей і доробок, яких той йолоп виконроб навіть не помітив. От Вейн,

1 ... 6 7 8 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"