Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

Ставлення матері до сенатора передалося й Дженні, і, безмежно вдячна йому, вона стала розмовляти з ним простіше й не так вимушено. Між ними налагодились такі добрі стосунки, що, помітивши, як сподобалась Дженні маленька шкіряна рамка для фотографії, що стояла на туалетному столику, Брендер подарував їй цю невеличку річ. Кожного разу, коли Дженні приходила до нього, він з якої-небудь нагоди затримував її й швидко зрозумів, що цю юну, лагідну дівчину до глибини душі ображають злидні, в яких їй доводиться жити, і що вона соромиться своєї бідності. Це щиро захоплювало його і, дивлячись на її убогу сукню, на стоптані черевики, він запитував себе, як би їй допомогти, не образивши.

Не раз він замислювався над тим, щоб як-небудь увечері піти слідом за нею й самому подивитись, в яких умовах живе її родина. Але ж він, як не є, член сенату Сполучених Штатів, а ці люди, мабуть, туляться де-небудь на убогій околиці. І він відкинув цю думку — благорозумність на деякий час перемогла, і задуманий візит було відкладено.

На початку грудня сенатор Брендер на три тижні повернувся до Вашингтона, й одного чудового дня м-с Герхардт та Дженні із здивуванням довідались, що він поїхав. Він платив їм за прання не менше як два долари на тиждень, а іноді й п’ять. Можливо, він і не уявляв собі, якого збитку в їхньому бюджеті завдасть його від’їзд. Але робити було нічого, і вони були змушені сяк-так зводити кінці з кінцями. Сам Герхардт тепер почував себе краще; обійшовши чимало фабрик і не знайшовши роботи, він придбав козли й пилку й ходив від будинку до будинку, пропонуючи попиляти дрова. Роботи було небагато, але, не шкодуючи сил, він все ж ухитрявся заробити два, а іноді й три долари за тиждень. Цих грошей, разом із заробітком дружини і тим, що давав Себастян, вистачало на хліб, але й тільки.

Надходила весела пора різдва, і злидні здавались Герхардтам особливо гіркими. Німці люблять справляти різдво з великою урочистістю. У ці дні особливо виразно виявляється вся сила їхніх батьківських почуттів. Вони високо цінять радощі дитинства і намагаються, щоб малята досхочу натішилися забавами та іграшками. Перед різдвом, працюючи своєю пилкою, Герхардт-батько немало думав про все це. Як би йому хотілось порадувати та потішити подарунками маленьку Вероніку — адже вона так довго хворіла! Як би він хотів подарувати усім дітям по парі міцних черевиків, і синам теплі шапки, а дочкам нарядні капори. У минулі роки вони завжди одержували на різдво іграшки й ласощі, йому прикро було думати, що настане сніжний ранок свята, а стіл не буде щедро заставлений всім, чого так хочеться дітям.

Щодо м-с Герхардт — то легше уявити, ніж змалювати її почуття. Вона так хворобливо переживала все це, що просто не мала сил заговорити з чоловіком про фатальний день, який наближався. Надіючись заощадити гроші на придбання тонни вугілля й позбавити бідолашного Джорджа від щоденного мандрування до вугільного складу, вона примудрилась відкласти три долари, — і ось тепер вирішила витратити ці гроші на різдвяні подарунки. Герхардт-батько також потихеньку зберіг два долари, розраховуючи в святий вечір, у критичну хвилину, викласти їх і хоч трохи заспокоїти та втішити дружину.

Але коли настав святий вечір, ці жалюгідні п’ять доларів виявилися дуже малою втіхою. У місті панувало святкове пожвавлення. Бакалійні крамниці були прикрашені гостролистом. Крамниці іграшок і кондитерські сліпили своєю пишнотою: тут було все, що тільки може знадобитися поважаючому себе Санта-Клаусу. І батьки, й діти дивились на вітрини — одні з тужливою свідомістю своїх гірких злиднів, інші — з неймовірним захопленням і ледве стримуваною жадобою володіти цими скарбами.

Герхардт не раз казав при дітях:

— Дід мороз цього року дуже бідний. Він не може принести багато подарунків.

Але дитину, навіть найбіднішу, не примусиш повірити в це. Кожного разу батько бачив, що, незважаючи на його попередження, в очах у дітей палає все те ж саме радісне чекання.

Різдво припадало на вівторок, і напередодні, в понеділок, у школі не було навчання. Йдучи до готелю, м-с Герхардт порадила Джорджу набрати більше вугілля, щоб вистачило на завтрашній день. Джордж зараз же пішов до депо, взявши з собою двох молодших сестер, але вугілля було мало, їм не скоро пощастило насипати свої кошики, і на вечір у них був лише малесенький запас.

— Ти ходив по вугілля? — зразу ж спитала м-с Герхардт, коли того вечора повернулася з готелю.

— Ходив, — відповів Джордж.

— На завтра вистачить?

— По-моєму, вистачить.

— Ходім-но, я подивлюсь.

І, взявши лампу, вони вийшли в сарай, де було складено вугілля.

— О, господи! — скрикнула м-с Герхардт. — Та тут зовсім мало! Піди зараз же і принеси ще.

— Ну, от, — промовив Джордж, закопиливши губу. — Я вже ходив, нехай тепер Басс іде.

Басс прийшов з роботи рівно о чверть на сьому; тепер мився й одягався, збираючись до міста.

— Ні, — сказала м-с Герхардт, — Басс працював цілий день. Ти повинен піти сам.

— Мені не хочеться, — пробурчав Джордж.

— Дуже добре, — сказала м-с Герхардт. — А що, як завтра нічим буде топити, тоді що?

Вони повернулися в дім; але самолюбство Джорджа було занадто вражене, щоб він міг вважати питання вичерпаним.

— Басс, ти також іди, — ще з порога гукнув він старшому братові.

— Куди це?

— По вугілля.

— Ото ще, — відповів Басс. — За кого ти мене вважаєш?

— Ну, тоді й я не піду, — вперто хитнувши головою, сказав Джордж.

— А чому ти сьогодні не набрав вугілля? — гостро запитав брат. — У тебе був для цього цілий день...

— Та-ак, я збирав, — сказав Джордж. — Вугілля було дуже мало. Де ж я візьму, коли його немає.

— Мабуть, погано збирав, треба було постаратись краще.

— У чім справа? — запитала Дженні; вона ходила до крамнички й тепер, щойно увійшла в хату, зразу ж, помітила