Читати книгу - "Сфера"

рожевощокий, із блискучими очима, задоволений і завзятий. Він був публічним обличчям компанії, особою, яку всі пов’язували зі «Сферою». Коли всміхався, а це він робив майже безперестанку, всміхався його рот, всміхалися його очі, і навіть його плечі, здавалося, теж усміхалися. Був іронічно-їдкий. Був сміхотливий. Говорив хоча й лірично, проте ґрунтовно, бувало так блискуче закрутить фразу, а вже за мить розповідає раціональні речі дуже простими словами. Родом з Омахи, із чималої сім’ї з шістьма дітьми, і більше жодних незвичайних подій у минулому. Навчався в університеті Нотр-Дам, одружився з дівчиною, яка ходила до коледжу святої Марії неподалік, тепер вони мали четверо дітей, трьох дівчаток і нарешті хлопчика, хоч він народився з церебральним паралічем. «Він страждалець, — сказав Бейлі, оголошуючи компанії та світові про народження сина. — Тож ми любитимемо його навіть ще більше».

З усіх трьох Мудреців Бейлі найчастіше з’являвся у кампусі, під час огляду талантів компанії грав у диксиленді на тромбоні, найчастіше брав участь у ток-шоу, представляючи «Сферу», підхихикував, коли розповідав щось або знімав із себе відповідальність у якомусь розслідуванні Федеральної комісії з питань засобів зв’язку або коли репрезентував новий надзвичайно корисний засіб чи досі небачену технологію, що мала докорінно змінити світ. Подобалося, коли його називали дядечком Імоном, тож ходив кампусом, як справжній любий усіма дядько, як ото Тедді Рузвельт за першого президентства, був досяжний і щирий. Ота трійця у житті і на портреті складала дивний букет непоєднуваних квітів, але, поза сумнівом, вона робила свою справу. Всі знали, що вона робить свою справу, ота триглава модель управління, і її динаміку намагалися наслідувати потім із поперемінним успіхом деінде у «Форчун-500» [9].

— Але чому, — запитала Мей, — не замовили справжнього портрета якомусь художникові, який знав би, що вони роблять?

Що довше дівчина дивилася на картину, то дивнішою вона їй здавалася. Художник розташував Мудреців так, що вони поклали один одному руки на плечі. Якась маячня, до того ж людські руки так не зігнуться і не витягнуться.

— Бейлі вважає картину дуже кумедною, — сказала Енні. — Хотів навіть почепити в центральному вестибюлі, але Стентон не погодився. А Бейлі ж колекціонер і все таке, ну, ти знаєш. Дивовижний смак. На вигляд такий же веселун, як і всі там в Омасі, але він великий знавець мистецтва і просто одержимий збереженням минулого — навіть низькопробного, недоладного. Ти ще бібліотеки його не бачила.

Вони підійшли до величезних дверей; на вигляд хоч, мабуть, і насправді середньовічних — таких, що й варвари б не знали, як їх підважити. На рівні грудей із дверей виступали два велетенських кільця з ґорґульями, і Мей банально пожартувала:

— Нічогенькі кілечка.

Енні пирхнула, махнула рукою біля блакитної панелі на стіні, і двері відчинилися.

Енні обернулася до Мей:

— Це тобі не хер собачий, еге ж?

Бібліотека була трирівнева, три поверхи навколо відкритого атріуму, все оздоблено деревом, жовтою міддю та сріблом, симфонія приглушених тонів. Там легко вміщалося десять тисяч томів, більшість у шкіряній оправі; вони охайно стояли на полицях, що вилискували лаком. Поміж книжками виднілися бюсти визначних осіб, греки та римляни, Джефферсон, Жанна д’Арк і Мартін Лютер Кінґ. Зі стелі звисала модель «Спрус Ґус» [10] або, може, «Еноли Ґей» [11]. Там була також дюжина старовинних глобусів із внутрішнім підсвічуванням; приглушене маслянисте світло зігрівало втрачені культури.

— Він усе це купував, коли вже доходило до аукціону або речі просто хотіли викинути. Такий собі своєрідний хрестовий похід. Їздить по всіляких занедбаних маєтках, де люди готові продати свої скарби мало не за безцінь, а він платить їм за ринковими цінами і дозволяє колишнім власникам необмежений доступ до всього, що він у них купив. Й отих сивочолих тут буває багато, приходять почитати або ж доторкнутися до своїх речей. Поглянь-но сюди. Очам не повіриш…

Дівчата — Енні спереду, а Мей одразу за нею — підіймалися трьома сходовими прогонами, викладеними вигадливою мозаїкою — видно, репродукції чогось візантійського, подумала Мей. Рука ковзала латунним поруччям — жодного відбитка пальця, щонайменшої плямки чи дефекту. Побачила зелені бухгалтерські лампи, перехрещені телескопи, що виблискували жовтою міддю та золотом і були спрямовані у косокутні вікна.

— Поглянь угору, — сказала Енні, і Мей поглянула на стелю, що насправді була вітражем, який зображав гарячкове кружляння незліченних ангелів по колу. — З якоїсь церкви у Римі.

Підійнялися на горішній поверх бібліотеки, й Енні повела Мей вузькими коридорам поміж округлих корінців книг, деякі заввишки з неї — Біблії й атласи, ілюстровані історії війн і заколотів, давно зниклі країни та народи.

— Гаразд. Он, заціни, — мовила Енні. — Хвильку. Дай мені усну згоду про нерозголошення.

— Даю.

— Серйозно.

— Та серйозно. Я поважно до цього ставлюся.

— Добре. Тоді я виймаю цю книжку… — Енні взялась витягувати великий том із назвою «Найкращі роки нашого життя». — Поглянь, — сказала вона і позадкувала. Повільно стіна із сотнею книжок почала рухатися всередину, утворюючи прохід до потаєної кімнати.

— І як тобі цей Ботан? — сказала Енні, і вони зайшли всередину. Кімната була кругла, обставлена суцільною стіною книжок, але увагу привертав отвір у центрі підлоги, оточений латунним поруччям; униз ішла жердина і зникала у невідомому просторі.

— Він що, тренується гасити пожежі? — запитала Мей.

— А дідько його знає, — відповіла Енні.

— І куди веде жердина?

— Як я знаю, до паркувального майданчика Бейлі.

Мей не знаходила потрібних слів.

— А ти сама коли-небудь спускалася?

— Нє, навіть те, що мені все це показали, великий ризик. Даремно він мені довірився. Так і сказав. Тепер я все показую тобі, що теж нерозумно. Зате знатимеш, що у цієї людини в голові. Може мати все на світі, а йому хочеться пожежної жердини, що веде на сім поверхів нижче до гаража.

З пристрою у вусі Енні долинув звук крапельки, і вона сказала «Добре» людині, яка телефонувала. Їй треба було йти.

— Ну що, — сказала Енні в ліфті, коли вони спускалися вниз, до офісів. — Маю трохи роботи. Погляну, як там планктон.

— Що-що? — перепитала Мей.

— Дрібні стартапи сподіваються, що засмакують великому китові — тобто нам, — і він їх проковтне. Раз на тиждень зустрічаємося з цими недоробленими Таями, і вони слізно просять нас їх купити. Трохи сумно, бо вони навіть не вдають, що мають або матимуть із того якісь гроші. Послухай, я передаю тебе двом послам компанії. Дуже серйозно ставляться до своєї роботи. Знаєш, навіть трохи остерігайся їх, бо вже такі настирливі. Вони покажуть тобі решту території, а потім я заберу тебе на свято сонцестояння, добре? О сьомій.

Двері відчинилися на другому поверсі біля «Скляного корита», й Енні познайомила Мей із Деніз та Джосією — обом уже під тридцять, обоє з відкритим і щирим поглядом, обоє у простих строгих сорочках