Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я знаю юнаків із містечка, яким випало нещастя успадкувати ферму, дім, хлів, худобу й реманент — а позбутися їх значно складніше, ніж набути. Най◦би вони краще народилися посеред голого поля, най◦би їх вигодувала вовчиця: тоді вони яснішим поглядом дивилися б на поле, де змушені трудитися. Хто уярмив їх при землі? За що вони мусять пожирати шістдесят акрів, якщо кожному роковано з'їсти лише свою щопту праху, і не більше? За що вони починають копати собі могилу, щойно прийдуть на світ? Їм доведеться вікувати ціле життя, тягаючи на своєму горбі такий вантаж. Скільки разів я бачив тьму безталанних безсмертних душ, майже розчавлених цим тягарем, які плазують життєвим шляхом, тягнучи на собі хлів сімдесят п'ять футів завдовжки й сорок завширшки, нерозчищені авгієві стайні, а ще сто акрів землі, паші, оранки, лук і лісу! Ті, кому наділу не випало, не мусять долати безвинно успадкованих труднощів, але ж навіть приручити й обробити кілька кубічних футів плоті — непросте випробування.
Люди керуються хибними припущеннями. Найкращу частину себе кладуть як добриво у ґрунт. Їм здається, наче доля, що її зазвичай звуть необхідністю, велить, як то сказано у давній книзі, складати скарби собі на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються й викрадають їх[77]. Сягнувши кінця життя, чи й раніше, вони виявлять, що жили по-дурному. Сказано, що Девкаліон і Піра створили людей, жбурляючи брили через голову собі за спину[78]:
Inde genus durum sumus, experiensque laborum,
Et documenta damus qua simus origine nati.
Чи, як дзвінко римує ці рядки Релі:
From thence our kind hard-hearted is, enduring pain and care,
Approving that our bodies of a stony nature are[79].
Ось вам і сліпа покора нетямущим провидцям. Ми жбурляємо брили позад себе й не бачимо, куди ті впадуть.
Навіть у нашій порівняно вільній країні більшість людей через просте невігластво чи помилки настільки одержимі непотрібними клопотами й даремним таруванням, що не можуть зібрати найкращих плодів життя. Їхні руки стали слабкі й незграбні від марної праці. Власне кажучи, трудареві бракує часу, щоб жити чесно; він не може собі дозволити підтримувати стосунки з людьми; а на ринку його працю не цінують. Від браку часу він перетворюється на машину. Якщо він постійно мусить застосовувати свої знання, коли ж йому пам'ятати про власне невігластво — що необхідно для зростання? Інколи потрібно задарма нагодувати його, одягнути й підбадьорити душу, перш ніж судити. Найвищі чесноти нашої натури — мов той пушок на фруктах: їх можна зберегти, лише якщо поводитися з ними щонайобережніше. Але ж бо ми не піклуємося так ніжно ані про себе самих, ані про своїх близьких.
Знаю, що дехто з вас живе у злиднях і постійно бідує, тож інколи навіть дихання здається неабияким викликом. Я навіть не сумніваюся, що дехто з тих, хто читає цю книжку, нездатен заплатити за всі з'їдені обіди чи за пальта й черевики, які вже зношуються чи й уже зносилися, а сій сторінці дарують позичений або вкрадений у кредиторів час. Пробі, багато з вас живе життям жалюгідним і вбогим — я це знаю, бо досвід нагострив мій зір; стоячи за крок від боргової в'язниці, ви намагаєтеся вести справи чи вибратися з боргів; латиняни прозвали прадавнє це тарування æs alienum — чужою міддю, адже деякі їхні монети карбували з міді; ваше життя, і смерть ваша, і похорон оплачені чужою міддю; ви обіцяєте заплатити, обіцяєте заплатити завтра, а помираєте сьогодні без копійки за душею; намагаєтеся втертися в довіру і знайти собі покровителя у будь-який спосіб, крім хіба тих, за які передбачено тюремне ув'язнення; ви брешете, лестите, голосуєте, втискаєтеся в горіхову шкаралупку ґречності чи розтікаєтеся ріденькою й туманною щедрістю, аби тільки переконати ближнього дозволити вам пошити йому черевики, чи шапку, чи пальто, чи бричку йому зладити, чи привезти йому харч; ви заганяєте себе у хвороби, аби тільки відкласти щось про день хвороби, скласти щось у стару скриню, шкарпетку в стіні чи, що безпечніше, у цегляний банк; байдуже куди, байдуже, багато чи мало.
Мене інколи дивує, що ми, зважуся сказати, легковажно приділяємо стільки уваги мерзенній, але дещо чужій нам формі кабали, що зветься негритянським рабством, коли й на півночі, і на півдні так багато підступних і потайних рабовласників. Гірко трудитися на південного наглядача, гірше — на північного, а найгірше — коли ти сам собі рабовласник. От і розповідайте після цього про божественне в людині! Гляньте на погонича, що день і ніч тягнеться до ярмарку; чи ж жаріє в ньому божественне? Нема в нього обов'язку вищого понад те, щоб нагодувати й напоїти коней! Що йому до долі, коли на кону торгові інтереси? Він — погонич на службі у сквайра Ану-ворушись-но. Що в ньому лишилося від Бога, що в ньому безсмертне? Поглянь, як він колінкує і плазує, як минають в остраху його дні: не безсмертна в нього душа й не божественна, адже він — раб і бранець власної думки про себе, слави, здобутої своїми вчинками. Думка загалу — слабкий тиран проти нашої власної думки. Те, що людина думає про себе, визначає, чи то пак окреслює, її долю. Який Вілберфорс[80] подарує саморозкріпачення вест-індським колоніям вигадки й уяви? А◦ще ж панянки, що шиють подушечки до Страшного суду, аби тільки не виказати надто жвавого зацікавлення своєю долею! Мовби можна вбивати час, не зашкодивши вічності.
Сила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.