Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Я встав і, важко ступаючи, пішов крутим схилом до мосту. В голові була порожнеча, м’язи й нерви ослабли, я хитався мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потім вигулькнула і вся постать робітника, що ніс на плечах кошик.

Поруч дріботіло хлоп’я. Проходячи повз мене, робітник привітався. Я вже хотів був озватися до нього, але не зміг. Буркнувши щось на його привітання, я пішов далі через міст.

За поворотом на Мейбері пролетів і зник на південь поїзд — хвиляста смуга іскристого диму й довга низка освітлених вікон. Невиразний у темряві гурт людей гомонів біля воріт одного з будинків так званої «Східної тераси». Все це було таке реальне, таке знайоме. І поруч з тим — те незрозуміле та незвичайно, що лишилось на пустирі! Якесь божевілля, химера! «Ні, — подумав я, — цього не могло бути». А може, я просто не такий, як усі, і не можу збагнути, що саме сталося на вигоні?

Інколи я відчуваю якесь дивне почуття відокремленості од себе й навколишнього світу. У такий я спостерігаю все якось іззовні, із недосяжної далини, поза часом і простором, поза всілякими буденними знегодами й трагедіями. Саме таке почуття опанувало мене тієї ночі. Тому, думав я, може, все це — тільки марення?..

Але ж який контраст між цією безтурботністю і тією блискавичною смертю, що панувала за якихось дві милі звідси! Мирно, як і завжди, працював газовий завод, яскраво горіли ліхтарі. Я зупинився біля гурту людей.

— Що нового на вигоні? — запитав я. Коло воріт стояли двоє чоловіків і жінка.

— Та? — озвався чоловік. — Чи не чули, що там на вигоні?

— А хіба ж ви там не були? — запитав чоловік.

— Справді, люди ніби зовсім показилися на тому вигоні! — мовила жінка з-за воріт. — І що вони тільки там побачили?

— Невже ви нічого не чули про людей з Марса? — запитав я. — Про істот з Марса?

— Наслухались донесхочу, — відповіла жінка. — Красненько дякуємо.

І всі троє засміялися.

Я зрозумів, що це з мене, і спалахнув гнівом. Спробував розповісти їм про все, що я бачив. Вони тільки сміялися з моєї плутаної мови.

— Постривайте, ви ще почуєте про це! — гукнув я і пішов додому.

Вигляду мене був такий, що дружина, зустрівши на порозі, аж злякалась. Я зайшов до їдальні, сів, підкріпився вином і, зібравшись з силами, почав оповідати все, що бачив. Подали на стіл давно вже холодний обід, та ми на нього й не глянули. Я все говорив про марсіан.

— Одне добре, — сказав я, аби лише заспокоїти налякану дружину. — Вони найменш рухливі істоти з усіх, що я будь-коли бачив. Вони можуть рухатися в ямі й нищити звідти людей, які підійдуть близько до них, та вони не зможуть вилізти... Але що то за страховиська!

— Досить, любий, — мовила дружина, кладучи свою руку на мою.

— Бідолашний О’Ґілві, — сказав я. — Тільки подумати... Він тепер лежить там мертвий!

Принаймні дружина мені повірила. Я помітив, що вона поблідла, й перестав говорити про марсіан.

— Вони можуть прийти й сюди, — знову й знову повторювала вона.

Я наполіг, щоб вона випила вина, і намагався заспокоїти її.

— Та вони ледве рухаються, — сказав я.

Я почав заспокоювати її й себе самого, вдруге розповідаючи все, що казав мені О’Ґілві про неможливість пристосування марсіан до земних умов. Особливо підкреслював я труднощі, яких зазнають прибульці через велику різницю в силі тяжіння.

Марсіанин повинен важити на Землі втричі більше, ніж на Марсі, якщо тільки сила його м’язів залишиться незмінною, бо на земній поверхні сила тяжіння втричі більша, ніж на поверхні Марса. Тіло його буде ніби оловом налите.

Такою була загальна думка. І «Тайм», і «Дейлі телеграф» писали про це наступного ранку, проте обидва оглядачі, так само як і я, не взяли до уваги дві можливі обставини.

Відомо, щоземна атмосфера має набагато більше кисню й набагато менше аргону, ніж марсіанська. Стимуляційна дія великої кількості кисню на марсіан, безперечно, стане значною противагою збільшеній вазі їхнього тіла. Крім того, ми не врахували, що марсіани за допомогою високорозвиненої техніки можуть обійтися й без м’язової сили.

Але тоді я не задумувався над цим, і мені самому мої докази проти можливостей прибульців здавалися непохитними. Під впливом вина та їжі, почуваючи себе цілком упевнено за власним столом і силкуючись заспокоїти дружину, я й сам потроху осмілів і відчув себе в безпеці.

— Вони вчинили дурість, — сказав я, постукуючи нігтем по чарці. — Вони небезпечні, бо зовсім збожеволіли зі страху. Вони, мабуть, й гадки не мали, що зустрінуть тут живих, тим паче розумних істот... А коли вже на те пішло, то один снаряд по ямі, — додав я, — та й усе.

Велике збудження після всього пережитого, мабуть, загострило моє сприймання. Я й зараз дуже добре пам’ятаю той обід. Любе обличчя дружини, що поглядає на мене з-за рожевого абажура, біла скатертина, срібло та кришталь, — у ті дні навіть письменники-філософи могли дозволити собі маленьку розкіш — темно-пурпурове вино в склянці, — все залишилось у мене в пам’яті. Я сидів за столом, палив, щоб заспокоїти нерви, шкодував, що так нерозважливо загинув О’Ґілві, й засуджував безглузду поведінку марсіан.

Я був схожий на отого поважного птаха додо із острова Св. Маврикія, що чудово почуває себе у власному гнізді й легковажно ставиться до появи безжалісних зголоднілих матросів.

— Вранці, люба моя, від них залишиться тільки мокре місце!

Я тоді не мав й гадки, що це останній мій обід у звиклій обстановці і що назавтра настануть жахливі дні.

Розділ VIII

Увечері перед суботою

З усього дивного і незвичайного, що сталося ввечері перед суботою, найнезвичайнішою видалась мені цілковита неузгодженість наших суспільних звичаїв із початком цілої низки тих подій, що мали їх змінити.

Якби того вечора накреслили навкруги вокінзького кар’єру коло радіусом миль на п’ять, то я сумніваюся, чи, крім родичів тих, що лежали мертві на вигоні (Стент, кілька велосипедистів та лондонців), знайшлися за межами цього кола люди, настрої яких порушила б поява космічних прибульців. Багато хто чув про циліндр і знічев’я розмовляли про всі ці події, але новина не викликала занадто гучної