Читати книгу - "Салимове Лігво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дівочий сміх гримонув угору до вентилятора, що повільно обертався над їхніми головами. Міс Куґан підозріливо зиркнула.
— Це було неперевершено. Тільки мене він називав дівулею.
Вони перезирнулися, задоволені.
— Скажіть, а ви хотіли б сходити сьогодні ввечері в кіно? — запитав він.
— Залюбки.
— А де найближче?
Вона захихотіла:
— «Сінекс» у Портленді, насправді. Де фоє прикрашають безсмертні полотна Сюзен Нортон.
— Звісно, де ж іще. А які фільми вам подобаються?
— Що-небудь захопливе, з автомобільними погонями.
— Гаразд. А ви пам’ятаєте «Нордик»? Він був просто тут, у місті.
— Звісно. Він закрився у 1968-му. Звичайно ми ходили туди двома парами, коли я навчалася у старшій школі. А коли фільм був поганий, кидалися коробками від попкорну в екран. — Вона захихотіла. — А такими вони переважно й бували.
— Зазвичай там показували старі репабліківські серіали[27], — сказав він. — «Людина-ракета», «Повернення людини-ракети»[28], «Креш Каллаген і бог смерті вуду».
— То було до моїх часів.
— Що ж таке з ним сталося?
— Тепер там офіс із нерухомості Ларрі Кроккета, — сказала вона. — Наш кінотеатр убив отой драйв-ін у Камберленді, я гадаю. Він, і ще телебачення.
Якусь мить вони мовчали, поринувши у власні думки. Годинник компанії «Ґрейгавнд» показував 10:45 ранку. Вони одночасно промовили:
— Скажіть, а ви пам’ятаєте…
Вони подивилися одне на одного, і цього разу, коли задзвенів регіт, міс Куґан зиркнула на них обох. Навіть містер Лабрі скинув очима.
Вони теревенили ще п’ятнадцять хвилин, аж поки Сюзен з жалем не сказала йому, що має виконати деякі справи, але так, до сьомої тридцять вона впорається і буде готовою. Розійшовшись у різні боки, обоє чудувалися такому легкому, природному випадковому зіткненню їхніх життів. Бен прогулявся назад по Джойнтер-авеню, затримавшись на розі Брок-стріт, щоб кинути побіжний погляд на Дім Марстена. Йому пригадалося, що та велика пожежа 1951 року допалала майже до самого його подвір’я, але потім вітер перемінився.
Він подумав: можливо, йому варто було згоріти. Можливо, так було б краще.
3
Ноллі Ґарденер вийшов з будівлі міської управи і сів на сходах поруч з Паркінсом Ґіллеспі якраз вчасно, щоби побачити, як Бен із Сюзен разом заходять до Спенсера. Паркінс курив «Пелл-Мелл» і чистив собі нігті складаним ножиком.
— То отой парубок, шо письменник, це ж він?
— Еге.
— А з ним ото була Сюзі Нортон?
— Еге.
— Ну, то цікаво, — сказав Ноллі й підсмикнув на собі формений ремінь. У нього на грудях важно блищала поліцейська зірка. Він отримав її поштою, замовивши в одному детективному часописі; місто не забезпечувало своїх помконстеблів значками. Паркінс мав зірку, але тримав її в своєму гамані — дивина, якої Ноллі ніколи не був здатен зрозуміти. Звичайно, усі в Лігві знали, що той констебль, але ж є така річ, як традиція. Є така річ, як відповідальність. Коли ти служитель закону, мусиш думати і про те, і про інше. Ноллі думав про обидві ці речі, і то часто, хоча міг собі дозволити бути тільки позаштатним помічником констебля.
Ніж Паркінса спорснув, зрізавши йому шматочок шкіри з пучки великого пальця.
— Дідько, — лагідно лайнувся він.
— Як думаєш, Парку, він справжній письменник?
— Звісно, справжній. Його три книжки є тут, у нашій бібліотеці.
— Правдішні чи вигадки?
— Вигадки, — Паркінс прибрав ножа і зітхнув.
— Флойду Тіббетсу не сподобається, шо ’кийсь парубок гуля з його кралею.
— Вони не жонаті, — сказав Паркінс. — І їй більше вісімнадцяти.
— Флойду це не сподобається.
— На мою гадку, Флойд може насрати собі в капелюха й одягти його собі задом наперед, — сказав Паркінс.
Він потоптав своє куриво об сходинку, дістав з кишені коробочку від «Сакретсів»[29], поклав туди недопалок і заховав коробочку назад до кишені.
— Де цей парубок, той письменник, живе?
— Там, у Єви, — сказав Паркінс. Він уважно роздивлявся свою поранену кутикулу. — Днями він їздив нагору, подивитися Дім Марстена. Дивний з лиця.
— Дивний? Тобто як це?
— Дивний та й усе. — Паркінс дістав пачку сигарет. Сонце лагідним теплом вчувалося на його обличчі. — Потім він поїхав до Ларрі Кроккета. Хотів собі винайняти те обійстя.
— Марстенове обійстя?
— Еге.
— Він шо, прибацаний?
— Може, й так. — Паркінс змахнув муху в себе з коліна штанів і задивився, як вона задзижчала геть вдалину цього яскравого ранку. — Друзяка Ларрі мав доста клопоту останнім часом. Я чув, він поїхав продавати ту «Громадську Балію»[30]. Фактично, продав її ще ’кийсь час тому.
— Шо, оту стару самопральню?
— Еге.
— Кому б це туди схотілося шось ввіпхнути?
— Хтозна.
— Ну, — Ноллі підвівся і знову підсмикнув на собі ремінь. — Гадаю, прокатаюсь я містом.
— Прокатайсь, — сказав Паркінс і закурив нову сигарету.
— Хочеш, разом?
— Ні, я, либонь, іще трохи посиджу тут.
— Окей. Бувай.
Ноллі спустився сходами, загадуючись (і то не вперше), коли ж Паркінс вирішить вийти на пенсію, щоби йому, Ноллі, взятись за цю роботу на повну ставку. Ну як, заради Бога, хтось може винюшити злочин, сидячи на сходах міської управи?
Паркінс дивився, як той іде геть, з лагідним відчуттям полегшення. Ноллі був хорошим хлопцем, але жахливо затятим. Він дістав кишенькового ножичка, розкрив і знову почав підрізати собі нігті.
4
Єрусалимове Лігво отримало статус міста у 1765-му (через дві сотні років по тому воно святкувало свій ювілей феєрверками й гульбищами у парку; від кинутого кимсь бенгальського вогню на малій Деббі Форестер загорівся костюм індіанської принцеси, а Паркінсу Ґіллеспі довелося запроторити до місцевої арештарні шістьох парубків — за появу п’яними в громадському місці), за повних п’ятдесят п’ять років до того, як у результаті Міссурійського компромісу Мейн став штатом[31].
Містечко отримало таку дивну назву завдяки доволі прозаїчному випадку. Одним з найперших мешканців цієї місцини був непривітний, цибатий фермер на ім’я Чарлз Белкнеп Теннер. Він тримав свиней, і одна з його свиноматок звалася Єрусалимою. Одного дня, просто під час годівлі, Єрусалима виломилася зі свого сажу і втекла в сусідній ліс, де здичавіла й набралася люті. Після того Теннер роками відлякував дітлахів від свого обійстя, перехилившись через хвіртку й крякаючи зловісним тоном чорного ворона: «Якшо хочте, теє, свої кишки зберегти в ваших пузах, гуляйте, теє, подалі від Єрусалимового лігва в тутейшім лісі». Це застереження вкоренилося, відтак і назва. Заледве це щось доводить, хіба те, що в Америці навіть свиня може претендувати на безсмертя.
Головну вулицю, попервах відому як Портлендський поштовий тракт, було названо на честь Елаєса Джойнтера у 1886 році. Джойнтер, член Палати представників упродовж шести років (до своєї, спричиненої сифілісом, смерті у п’ятдесятивосьмирічному віці), найближче відповідав образу осіб, якими могло пишатися Лігво, — за винятком свині Єрусалими та Перл Енн Баттс, яка у 1907 році втекла до Нью-Йорка, щоб стати одною з «Дівчат Зіґфельда»[32].
Брок-стріт перетинала Джойнтер-авеню в самісінькому центрі, і то під прямим кутом, а територія самого міста мала майже круглу форму (хоча дещо сплюснену на сході, де його межею були звиви
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.