Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"

Замість відповіді Сігард спочатку знімає з багаття м'ясо, поклавши ароматні шампури на великий лист... чогось поряд із гіркою яблук, що блищать вологою. А потім прилаштовує над багаттям нову порцію м'яса, нанизаного на палички. Зітхає важко, кидаючи на мене задумливий погляд, ніби вирішуючи, що і як мені говорити.

– Може, хоч скажеш спершу, як звуть мою рятівницю? − вимовляє нарешті.

− Ксенія, − представляюсь з нотками нетерпіння в голосі.

− Гарне ім'я. Тобі підходить, Ксенія, − знову вражає своєю посмішкою, але цього разу я вже готова і не ведуся. − Що ж. Почну здалеку. Твій світ не єдиний. Світів взагалі багато. Деякі з них… доторкаються, і між ними можна подорожувати, якщо магічного резерву вистачає. Інші ні, або точок дотику дуже мало… Але загалом, твій рідний світ і мій рідний, вони з тих, що доторкаються… і дуже сильно.

З кожним його словом моє обличчя все більше витягується, а думки розлітаються, як більярдні кулі, з тріском відскакуючи від гулкої черепушки.

− У вашому розвиток пішов технічним шляхом, магії вже майже немає, тих, хто знає істину світобудови, теж одиниці залишилися, тому вам і невідомо все це. А в нашому магія, звісно, потроху вичерпується – теж деякі технічити занадто багато стали – але загалом ще є ті, хто не тільки знає, а й може відкривати портали між світами. І так вийшло, що серед перевертнів такий дар найчастіше зустрічається…

– Стривай… стривай… ти до чого мені всю цю «казку на ніч» розповідаєш? До чого ведеш? − перебиваю я Сігарда, вже виразно відчуваючи недобре. Хоча, якщо вже відверто, недобре почалося з самого мого пробудження. Ні, ще з його порятунку.

– До того, що ми зараз не у твоєму світі. Це мій рідний світ Німоред, – чую руйнівну відповідь, що супроводжується співчутливим поглядом.

І знову з грудей рветься істеричний сміх. Він знущається з мене. Жарти безглузді жартує, або ще що.

– Ні. Ні-і-і-і, – трясу головою, абсолютно втрачаючи будь-яке бажання слухати далі цього ненормального. Схоплююся на ноги, маючи намір піти хоч кудись. Хоч би в печеру... − Ти точно пальнутий. На всю голову.

− Сядь на місце, − підкреслено спокійно наказує Сігард.

І щось таке відчувається в його голосі, що я різко стуляю рота, насторожено витріщаючись на чоловіка. Наші погляди стрічаються, і я бачу, як його очі стають абсолютно чорними, звіриними, давлячи на психіку так, що ноги самі підгинаються, змусивши плюхнутися назад на колоду.

− Вибач за грубість, − вимовляю, відчуваючи незручність через свій зрив і справжнісінький страх. Знайшла кого бісити своєю недовірою. – Але те, що ти кажеш… я не можу в це повірити. Це не реально.

− Еге ж. І перевертні, у твоїй картині світу, теж нереальні, − з кривою усмішкою, сповненою розуміння, киває мій викрадач. − А якщо я зараз тобі продемонструю, що справді не людина, ти почнеш вважати божевільною себе разом зі мною?

– Тобто… ти перетворишся на ведмедя? – недовірливо округляю очі.

– Якщо хочеш побачити повний оборот, то почекай, поки м'ясо досмажиться. А то злякаєшся і втечеш, мені тебе ловити доведеться, а наша вечеря тим часом згорить.

Ну, починається. А потім ще якусь причину вигадає. І так без кінця-краю.

− Ну так. Аргумент вагомий, а так би ти, звичайно, показав, − киваю зі скептичним виглядом.

− А в тебе гострий язичок, так? – посміхається Сігард, іронічно примружившись.

Ну от, розкусив.

− Ні, що ти. Я виключно біла та пухнаста. Тобі здалося, – зображую невинний погляд.

Посмішка на чоловічому обличчі стає ширшою, я знову мимоволі задивляюся. А потім раптово завмираю приголомшено. Тому що його ікла, лише злегка більш виражені до цього, раптово починають збільшуватися прямо в мене на очах, перетворюючись на справжні ведмежі. Риси обличчя якось грубішають, перенісся стає ширшим, западинка над губою заглиблюється, та й усе обличчя ніби витягується, втрачаючи людські контури. На вилицях проступає коричнева шерсть. А плечі роздаються ще ширше, як і вся його постать, перетворюючи й без того немаленького здорованя на справжнього гіганта.

– А-а-а… – відвисає в мене щелепа, руки чіпляються за краї колоди, а серце в грудях робить справжній кульбіт, заходячись шаленим дробом.

А цей… цей… монстр недоутоплений піддіває… кігтями, справжнісінькими ведмежими кігтями, біле з червоним бочком яблуко і простягає мені.

− З'їж наливне, солодка, − пропонує мені зовсім нелюдським гаркітливим голосом. Точно таким, як я запам'ятала. Так він говорив тоді зі мною в озері.

− Матінко рідна, − верещу, мимоволі сахаючись назад.

І в результаті звалююся з колоди, боляче приклавшись спиною об камінь.

− Ай, − схлипую, брикнувши в повітрі ногами в даремній спробі підвестися. Але вдається мені тільки трохи змінити положення, щоб ці самі ноги − досі голі, до речі, і вище під сорочкою нічого немає − вгору не стирчали.

− Ксенія, ти що? Сильно забилася? − раптом нависає наді мною стурбований Сігард. Вже в нормальному вигляді.

І миттю підіймає мене з землі. Та якось так у нього це виходить, що я раптово опиняюся у свого викрадача на колінах, шиплячи й мляво відбиваючись від нахабних лапищ, що скрізь мацають мене. А він сам всідається на моїй колоді.

− Де болить? Спина? Копчик? Потилицею вдарилася? − не звертаючи уваги на мої борсання, обмацує Сігард всі позначені місця.

І гаразд ще потилицю. І навіть спину, хоча вона в мене дуже чутлива. Але коли чоловічі гарячі пальці торкаються западинки в самому низу спини та ще й під сорочкою, мене аж підкидає.

− Ти що твориш? – гаркаю обурено, знову мало не падаючи. − Хіба я тобі дозволяла мене мацати?

Ми завмираємо, буравлячи одне одного важкими поглядами. Але якщо в моєму вирує праведне обурення, то цей... ведмідь дивиться зі справжнім тваринним голодом. І я не бажання їсти маю на увазі.

− То дозволь, − вкрадливо вимовляє він, дряпаючи слух гаркітливою хрипотою.