Читати книгу - "Не вбивай"

Ні, ні! Тривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо…

Встає. Їздець завважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.

Хто це такий? Кендзеровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретного везе, щось важного.

Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв:

— Милосте ваша!

— Що такого?

— Король Карло, шведи… — Кендзеровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.

— Кажи ж бо раз!

— Шведи… на Україну… увійшли…

— Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими сплітками.

— Ваша милість, це не сплітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіма потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Сурожському повіті у Дрокові в головній своїй кватирі стоїть. Люди звідтам втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть.

Кендзеровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно прийняв. Гетьман завважив це і замахав руками.

— Ще тільки того мені треба. Чорт його несе… А що табор?

— Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю.

— Дурні. Мало то ворогів було на Україні. А старшини?

— Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже.

— Підемо.

— Ваша милосте, — кінь! — і він підставив стрем'я.

— Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам Скрізь Знайдете мене.

— Я гадав, — діло важне.

— Мало то важного на світі.

Кендзеровський замовк.

Гетьман думає. Не треба перебивати йому.

На полеву доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзе ровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порскає, — мабуть, дорогу чує. — «Здоров!»…

Табор гуде.

— Швед у Гетьманщину ввійшов.

— Де старшини? Де гетьман?

— Давайте їх тут!

— Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю.

— Гетьман полки цареві запродав. Жмінку біля себе лишив, як на глум.

— Нас продають!

— До шведа ходім!

— Швед добре платить, москаля побиває.

— Швед лютер, тримаймо з православним царем.

— Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!

— Втікли, лишили нас, продають християнський народ. Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється, — вважливе, надто вважливе. Розуміють тую згірдливу вважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.

— Маєте діло до мене? Мовчать. Руки пускають по собі.

— Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас Не відповідає ніхто.

— Ми? Ні.

Раменами здвигають. Гетьман дальше йде.

— Кашу без сала варять.

— Сало з табору вивозять.

— Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город.

— За горілку, як за ліки, плати.

— Але службу робити треба.

— Маєтки на нашій кривді збивають.

— Нашому братові нігде правди нема — ні в хаті, ні в поході.

— Кидаймо табор!

Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші, побачивши кота.

— Брешете з-поза плота?…

Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.

— Гетьман не втік. Гетьман тугі

— Де?

— Ось, бачиш, до кватири простує. За ним канцелярист коня веде.

— Потривожили нас.

— Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утікли.

— Я? Брешеш…

До сутичок доходить.

На майдані товпа. Посередині кількох їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.

— Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв? На власні очі бачив. А шведи?

— Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. «Веди нас, — приказують шведи, — до Стародуба найкороїшим шляхом, а ні — то смерть» «Поведу, — каже селянин, — як найкоротше знаю».

— І повів?

— Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів.

— Та й хитрий Скоропад.

— Всі вони хитрі, лиш не там, де треба.

— А шведи що?

Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.

— А цар?

— Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене.

— Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували.

— А люди що?

— З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник.

— Зрадник?

— Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене, — щосильніших. З жінками як звичайно робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там.

— Пекло скрізь.

— Але там гірше, як де. Товпа росте.

Гетьман на майдан увійшов. Товпа розступилася, гамір утих. До їздців підступив.

Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки, — чекають.

— Із Стародуба?

— Так, милосте ваша.

— Перед ворогом утекли? — питає різко. Розуміють цей тон. До колін припадають йому.

— Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли.

— Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не жалоби.

— Товариші післали нас, не наша вина. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.

— Яка в Стародубі залога?

— Чотири баталіони й чотириста драгунів.

— Мало вам було? Чому не пристали до них?

— Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все як слід.

— Прочитаю, — але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили приказу. У війську послух мусить бути. Геть!

Рукою показав на канцелярії військові.

Віддали коней, самі зі спущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.

Товпа розходилася.

— Гетьман гнівний.

— Не мине їх кара.

— Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали. Послів карати не годиться.

— Не покарають.

— Ні, ні… Але ж гетьман гнівний!

— Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його. А може, й питався…

— Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти.

— Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки.

— Правда…

НАРАДА

Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.

Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостол і другі. Балакають.

— Я казав, — кричить Ломиковський, — що треба Карла о протекцію просити. Тепер що? Апостол бере його за руку.

— Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв.

Ломиковський злісно відтручує його від себе.

— Миргородському полковникові ж'арти не в голові. Добре дуріти, коли приступає. Зеленський заспокоює їх:

Тихо вже,